site.ua
член клубу

3-го листопада минув 81 рік з дня вбивства Миколи Куліша. Власне, у той кривавий тиждень з 27 жовтня і до зазначеної дати розстріляли не лише його, а й велику частину тих українських митців, яких потім ми називатимемо "розстріляним відродженням".

Але пишу саме про Куліша. Він мій земляк родом з Херсонщини. Хоча попри те, що його іменем названий Херсонський обласний академічний музично-драматичний театр, на малій батьківщині мало знають про життя і смерть драматурга. Ну, якось так у нас заведено - вглядатися в горизонт, вишукуючи там чужих героїв. Так мені здається, але я буду рада помилятися.

А тим часом просто поговорімо про того, хто загинув за безмежну любов та співчуття до стражденного простого люду, замученого сталінським режимом. Бо все починається зі слова. Можливо, за ним прийде і усвідомлення ваги цієї втрати.


Причина знищення Куліша – досить банальна для 30-х років минулого століття: літературний опір Голодомору і червоному терору. Банальна, бо боротьба Радянського Союзу з людьми, які вміють мислити, призвела до винищення української інтелігенції як такої. Ті, хто не був фізично знищений, сам собі пускав кулю в скроню на знак протесту проти масових репресій щодо української творчої інтелігенції, усвідомивши всю кровожерливість режиму й розчарувавшись в ідеях, які спочатку були сприйняті як можливість вивільнитися з-під ярма (як це було з Хвильовим).

Він народився у Чаплинці в родині корінного селянина та станової козачки з Полтавщини, навчався в Олешківському міському восьмикласному училищі та Олешківській прогімназії. Тут, в Олешках, він і почав писати, проживаючи на квартирі свого гімназійного приятеля Всеволода Невелля, де й познайомився зі своєю майбутньою дружиною Антоніною Невелль.

Під час Першої світової несподівано для себе Микола Куліш зробив військову кар’єру.

На фронті він пише вірші й невеликі драматичні сцени. Його роботи навіть друкувалися у армійській газеті. Мало хто про це знає, але першими акторами, які розігрували одноактні п’єси Куліша, були солдати, що служили разом з ним. Однак війна погано відбилася на здоров’ї Миколи Куліша: у нього поранення, контузія, посилення критичних настроїв.

З початком Лютневої революції, подається у політику, сприймаючи тогочасні події як можливість побудови гуманістичного і справедливого суспільства. Він навіть формує Дніпровський селянський полк в Херсоні у складі червоної армії. З цим полком він згодом відбивав Херсон у денікінців.

“Цей Перший Український Дніпровський полк розмістився в казармах на передмісті Херсона, що називалося Воєнне. Там були колись військові школи й казарми; у революцію все це стояло розбите й порожнє. Треба було дістати для полку хоч якихось уніформ, білизни, харчів. Микола гаряче взявся до праці. Казарми почистили, продезінфікували, дістали ліжка, харчі, стали збирати в Херсоні зброю, залишену німцями й греками. Зібрали трохи рушниць, ручних гранат, кулеметів. Микола зорганізував військову управу, провадив навчання. Роботи було багато, а помічників мало. Я бачила його лише здалека, бо був дуже зайнятий,” - зазначала його дружина Антоніна пізніше у мемуарах, написаних у 1953 році у Філадельфії

Варто сказати, що Антоніна Куліш у своїх спогадах постійно відділяла Миколу Гуровича від червоної армії та тих ідей, що вона несла, висловлюючи до більшовиків відверту антипатію. Це й не дивно. Про це мало говорять, але Херсон з десяток разів перейшовши від червоних до білих і навпаки, натерпівся багато лиха. Багато мешканців було помордовано в льохах ЧК, обидві армії грабували місто й спустошували навколишні села. Звичною практикою було взяти у заручники селян і розстрілювати їх, якщо село не могло вчасно зібрати провіант. Херсонщина змогла продихнути лише після звільнення території Степовою Дивізією, та й то зовсім не на довго.

Зрештою і сам Куліш став жертвою більшовицької каральної системи...

Однак на початку 20-х років Куліш ще живий і повний надій. Він організовує школи та багато подорожує південною Україною. Навіть під час голоду 1921-1922 років Куліш не опускає руки - навпаки усіляко намагається допомогти школярам і учням та описує голод у Таврійському краї.

1925 року він переїздить до Харкова, де знайомиться із такими визначними діячами української літератури як Микола Хвильовий, Лесь Курбас, Остап Вишня, Володимир Сосюра, Юрій Яновський, Павло Тичина, Іван Дніпровський, Григорій Епік та інші. У цей період входить до літературної організації «ВАПЛІТЕ».

Микола Куліш вів багаторічну плідну співпрацю з трупою театру «Березіль» та його режисером уродженцем Галичини Лесем Курбасом, який став його другом і побратимом. Тоді вони не знали, що кровожерлива радянська влада згодом поєднає їх однією кулею на двох, звинувативши в тероризмі.

Але як сталося, що видатний і відомий драматург, член президії літературного об’єднання «Пролітфронт», потрапив у немилість до влади? Все просто. Тривога за рідний народ і його становище дедалі частіше почало віддзеркалюватися в творчості Куліша.

В 1933 році, Микола Куліш вирушив на рідну Херсонщину. Дорогою та вдома митець застає Голодомор. Ясна річ, жодна революційна ідея не вартувала мільйонних людських жертв. І Куліш це чітко усвідомлював.

У цей час проти нього спрямовується ідеологічна кампанія, у ході якої затверджується, що п’єси «Народний Малахій», «Мина Мазайло», «Патетична соната» мають за основу ворожі комуністичному режиму погляди.

Вияви любові до рідного народу та землі, кепкування з пристосуванців і темноти вважаються неприйнятними в СРСР, а прояви націоналізму в творчості ставлять хрест не лише на діяльності митця, а й, як мінімум, на його свободі.

У грудні 1934 року, після похорону його друга і земляка Івана Дніпровського, Миколу Куліша було заарештовано органами НКВС і звинувачено у приналежності до "націоналістичної терористичної організації" і зв’язках з ОУН. Під час судового процесу у «Справі боротьбистів» в березні 1935 року виїзною Військовою колегією Верховного суду разом з Епіком, Плужником, Підмогильним, Ковінькою та іншими засуджений до 10 років Соловецьких таборів.

На Соловках Куліш утримувався в суворій ізоляції. 3 листопада 1937 року, за постановою особливої трійки НКВС по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 року, він був розстріляний в урочищі Сандармох, Карелія, у складі «Соловецького етапу», в якому перебувало 1111 осіб. Тоді за декілька днів капітан НКВС Міхаіл Матвєєв з помічником убив низку представників духовенства та культури, академіків та науковців.

Задля економії набоїв в’язнів розстрілювали по двоє прив’язаними спиною до спини. Капітан НКВС Матвєєв, який за декілька днів стратив понад тисячу в’язнів «Соловецького етапу», стріляв одному з них в обличчя, вбиваючи тим самим і другого.

Микола Куліш у розстрільному списку значився 177-м, а Лесь Курбас – 178-м, тому є підстави вважати, що їх було вбито однією кулею. Духовні брати за життя, вони навіки поріднилися в тій холодній карельській землі, яка стала їх останнім прихистком. І хіба тільки вони?

Так гинуло українське Відродження у подіях, які все далі і далі віддаляли нас від цивілізації. Багатьом загиблим письменникам і драматургам тоді було лише трохи за 30. У плані творчості - це юність, якщо не дитинство.

Микола Куліш був реабілітований 4 серпня 1956 за відсутністю складу злочину. Та, на жаль, жодна реабілітація не в змозі повернути час назад і віддати нам наше, залишивши серед живих геніїв і просвітників, жорстоко відібраних у народу, який так потребує світла і світил.


Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація