Кожного разу, коли приїжаю в Мінесоту до свекрухи у село на 8000 мешканців, я бачу Україну, якою вона мала б буть, якшо б ми не були жлобами і лохами. Або якою вона стане, коли ми перестанем буть жлобами і лохами.
Там все таке українське, — шо мені здається, зараз за кукурузним полем буде лісосмуга, а там ше одне поле і розвалини тракторної бригади. І воно так і є, поле, лісосмуга, ше одне поле, степ, пагорб, но на пагорбі не тракторна бригада, а огромна сучасна бібліотека, — ще пахне ремонтом, бо нова. Стару торнадо здуло. В бібліолетці стерильні туалети, коври, дивани, компютери, кресла, ше коври, ше кресла. Бібліотеку відстроїли першою, бо це приорітет. Тут зависають діти і пенсіонери.
За бібліотокою ше поле, ше лісосмуга, і громадний ботанічний сад, шо йому кінця краю не видно. Кожне дерево охайно пострижене і підписане: як називється латиною, по-простому і хто його посадив: Йон Йонсен, випускник Коледжу Густавуса Адольфуса, 1905 р. Думаю, откуда в цього депресивного городка, де роботи тільки на тракторі або йти в армію, — откуда в них гроші на цей дивний безкінечний сад? Ага, дивись, он павільйон, там вcе написано. Цим ботанічним садом опікуються наші дорогі пенсіонери. І дошка пошани з великими портретами пенсіонерів. Поняли? Це те шо нада всим пенсіонерам світу: покопась з рослинами + відчути себе корисним і цінним. Адміністрація цого посьолка вбила двох зайців навіть без кулі.
Пенсіонер відпочива після копання в ботанічному саду.
Думаєте, в нас нема таких пенсіонерів, шо б опікувались парками і скверами і підстригали дерева у волонтерський засіб і були б щасливі, якби їх публічно поблагодарили і повісили їх портрета на дошці пошани? Вони б ще й патрулювали парки від наркошів і вандалів луче за ментів. Чого б не запозичить цей досвід?
Ану далі, шо ще інтересного. Якшо пройти кілометр чи два по цьому саду, то там далі ставок, коло нього деравяні лакові шезлонги, шоб чай пить і дивитись на качок. А ше далі древній будиночок перших швецьких поселенців з усим причандаллям. Коло будиночку город з картошкою-помідорами, обрикосовими, яблучними і вишневими деревами.
Нє, ну це для нас вже слішком, це не берем. Це на будуще.
А якшо проїхать ше кукурузне поле, ше лісосмугу, гайок, посадку, птахоферму, толоку, пасовисько з коровами, соняхи, соєве поле, кукурузу і ше гайок і посадку і ставок, то там буде стара німецька броварня, шо вовсю працює. 3а три (3) долара там можна накуштуватись 10 сортами пива, отримать стакан улюбленого на вибор і ше вони печуть свій хліб і там грає німецький духовий оркестр.
Ви думеєте в нас так невозможно? В Нікополі стоїть пивзавод з 1789 року, построєний німецьким броваром Штекелем. Про те пиво ше Гоголь писав наш Микола Васильoвич, український письменик: «Возьмитесь лучше с Иваном Никифоровичем за руки, да поцелуйтесь, да купите сантуринского, или никопольского, или хоть просто сделайте пуншику, да позовите меня!» Цей пивзавод випускав пиво ще в 2002. Живописна будівля, прекрасно збереглась. В 10 разів краща за те шо в Мінесоті. Ще й над Дніпром стоїть.
Броварня: Maschinenhaus.
У лютому його викупила Дніпропетровька фірма «Відродження» ("Відродження", Карл) і розібрала на красівий красний кирпіч.
Ну шо, давайте вже скоріше починать жить як люди. Почнем з того шo знайдем цих уєбанів з "Відродження" і спитаєм, де ці обізяни взялись і хай пиздують в Ростов з дітьми і внуками, бляді жирні нікому не нужні.