Гібридне протистояння з Росією триває не перший рік. На тлі жорстоких боїв під Авдіївкою багато з нас забули про те, що це війна йде не за території, а за вплив на мізки, а агенти ворожого впливу далеко не завжди бігають у будьонівках. Часом вони можуть одягати камуфляж-піксель та навіть значки народних депутатів.

Але почнемо від початку. Протягом тривалого часу російські та окремі українські медіа насаджували у вітчизняному інформаційному просторі різні думки, що були спродуковані Кремлем та його ідеологами. Не варто забувати, що українське суспільство живе у парадигмі Великої Вітчизняної війни у тому вигляді, як її демонстрували радянські кінематограф та література. Тому російські пропагандисти рясно засипаються ефіри та шпальти словами «нацисти», «карателі», намагаються провести аналогії між нинішньою ситуацією та трагічними 40-ми роками ХХ століття.

Зараз вже очевидно, що за правління Януковича російські спецслужби почувалися в Україні дуже вільно, планували агресію без поспіху, грунтовно. Вони відносно легко відрізали Крим, де роками бракувало української державної політики, проте на Донбасі їхні плани не були зреалізовані. Росія намагалася утворити низку «народних республік», за рахунок яких перекрити вихід України до азовських та чорноморських портів. Такий сценарій міг зупинити український експорт та зруйнувати економіку країни вже влітку 2014-го. Цього, на щастя, не сталося, проте і повернути контроль над покладами антрациту на сході України українським військам не вдалося.

Затяжна фаза конфлікту породила зміну тактики Росії. Путін та його зграя сьогодні ставлять не на військову ескалацію та загарбання території, вони віддають перевагу розхитуванню ситуації зсередини, адже гібридна війна йде за мізки та настрої. Вони добре вивчили українську історію та тиснуть на брак державницької позиції у тих, хто любить рвати на собі камуфляж. Згадайте, хто активно пускав хвилі паніки під час боїв під Іловайськом у серпні 2014-го і хто зараз здійснює «блокаду» перевезень з ОРДЛО? Семен Семенченко та Володимир Парасюк – відомі політики, але тоді у них не було депутатського імунітету. Зараз масштаб суттєво змінився.

Логіка Кремля проста: там створюють широку платформу для співпраці з українськими політиками. Від тих не вимагається присягатися на крові або вихваляти Путіна, їм достатньо критикувати українську владу, а фінансові та організаційні ресурси для поширення критики з'являються наче самі собою. Звісно, ніхто не заважає кидати гнівні стріли в бік Кремля, адже гібридну агресію проти України продумували далеко не дурні.

Вже більше тижня у інформаційному полі звучать розповіді про «блокаду» окупованого Донбасу народними депутатами та людьми, що називають себе ветеранами добробатів. Перші мають депутатську недоторканість та можуть дозволити собі вдарити поліцейського при виконанні обов'язків, позиції других не такі сильні, проте вони тиснуть на суспільство, демонструючи завзяття. Сам факт блокування у тилу українських військ будь-яких перевезень, про який періодично повідомляють медіа, навряд чи грає на користь українській владі в цілому. Тим паче – під час загострення ситуації під Авдіївкою, коли багато ветеранів рвалися на фронт.

Прикметно, що «блокувальники» брешуть у дрібницях. Вони добре знають, що залізницею можуть перевозитися лише вантажі, на які видані дозволи СБУ, тому організували провокацію з начебто знайденою зброєю у поїзді, що прямував до ОРДЛО. Цікаво, для чого ризикувати у такий спосіб тим, хто постачає сепаратистам необхідне, якщо 400-кілометрова ділянка російсько-українського кордону нашими прикордонниками не контролюється? Чому «блокувальники» не борються з автомобільними перевезеннями, за рахунок яких до самопроголошених республік потрапляють різні товари? Чому б'ють у розпал опалювального сезону по поставках антрациту для потреб української енергетики? Між тим залізницею, наприклад, транспортують переважно вантажі промислового значення і роблять це підприємства, які зареєстровані в Україні та сплачують тут податки. Чому інтерес «блокувальників» не поширюється на автомобільні перевезення, з якими найчастіше пов'язують незаконні заробітки, адже фура фальсифікованої горілки може завдати куди більше шкоди, ніж вагон з металом.

Навряд чи варто відкидати ідею наживи окремих осіб на війні. Проте не можна залишити поза увагою і бездіяльність парламентаріїв у цьому питанні. Кілька з них вирішили пропіаритися на сході України, проте інші не поспішають ходити на роботу – з початку 2017 року якісних пленарних засідань Верховної Ради не було. Очікувати, що законопроект про окуповані території, який підтримують «Самопоміч» та «Народний фронт», ухвалять у першому читанні та в цілому, як мінімум, дещо самовпевнено з боку його авторів. До речі, до рекламування себе з цим проектом закону долучилася Юлія Тимошенко, що є тривожним сигналом.

Цікаве перегукування «блокадами» відбувалося донедавна. Андрій Садовий у Львові бив у набат стосовно «сміттєвої блокади» міста, яку вдалося вирішити лише після втручання Кабінету Міністрів, а його однопартійці з «Самопомочі» говорили про «блокаду на Сході». Відомо, що після 1941 – 1944 років термін «блокада» асоціюється насамперед з Ленінградом, де в облозі загинули сотні тисяч мирних мешканців. Чи не порадили нашим політикам з-за поребрика «добрі люди» зробити подібний місток через всю країну?

Міністр палива та енергетики Ігор Насалик днями розповів про заходи, які повинні забезпечити енергобаланс країни. Він наголосив, що міністерство готове до політичного рішення про блокаду ОРДЛО, хоча біля 50 тисяч шахтарів там отримують українські зарплати гривнями. За словами Насалика, в разі припинення поставок антрациту уникнути віялових відключень не вдасться, адже вугілля мало знайти – його ще треба доправити в Україну, розвантажити (потужності перевалки в портах не безмежні) та довезти до об'єктів теплогенерації. Як такий сценарій виглядатиме у розпал опалювального сезону за низької температури – питання риторичне.

Українським політикам доведеться вчитися викристалізовувати національні інтереси, залишаючи партійні та особисті за дужками, бути енергійними та цілеспрямованими у справі захисту держави, адже вона потребує максимальної мобілізації. На одній лише #зраді не варто сподіватися на #перемогу.