Два тижня – останній зими та перший весни – виявилися надзвичайно насиченими політичними подіями. Справа Сергія Стеренка з елементами рефлексивного управління суспільством. Річниця уряду Дениса Шмигаля на тлі посилення можливостей ОПУ керувати урядом у ручному режимі. Санкції США проти Ігоря Коломойського. Візит Шарля Мішеля до країн «тріо асоціації» та дуплет санкцій проти Росії з боку США та Європейського Союзу.

Вирок Сергію Стерненку, який Приморський районний суд Одеси оголосив 23 лютого, у день, коли у СРСР святкували свято радянської армії, дозволяє говорити про елементи рефлексивного управління українським суспільством. Такими «фокусами» любили бавитися в Кремлі за активної присутності там Владислава Суркова, і зараз є всі підстави припускати, що інформаційно-судову бомбу підірвали у нас на очах невипадково. Цікаво інше – не лише внутрішня готовність Стерненка до вироку, але два інших компоненти – швидкість, з якою організували акції на його підтримку у Києві та обласних центрах, і бенефіціари протестів на підтримку Стерненка, які залишаються, як кажуть, за кадром. У пасиві Володимира Зеленського з'явився перший політв'язень, і цей факт складно назвати успіхом президента.

Володимир Зеленський у середньому раз на тиждень з'являється на майданчику «Україна. 30», де розповідає про наболіле на президентській посаді. Цікаво було почути з уст президента про відсутність спеціального COVID-фонду та низку інфраструктурних фантазій, які дають фору виступу Остапа Бендера у Васюках. Глава держави останнім часом перестав перетягувати інформаційну ковдру на себе, даючи можливість висловитися насамперед секретарю РНБО Олексію Данілову, який у суспільній свідомості виглядає ледь не головним «яструбом» у президентській команді.

Річницю перебування Дениса Шмигаля на посаді прем'єра відзначили хіба що оголошенням про третю хвилю пандемії коронавірусу. Навіть під час зустрічі з представниками медіа на початку березня формальний шеф уряду не видушив з себе жодної гучної заяви. Шмигалю не загрожує відставка через «формування власного політичного іміджу», він залишається біля урядового стерна через відсутність олігархічного консенсусу з приводу кандидатуру його наступника. Багатостраждальний під парламентським куполом Юрій Вітренко не позбавився приставки в.о.до своєї посади, хоча Верховна Рада силами «Слуги народу» та її прислужників подарувала офісу президента можливість ручного управління урядом, прирівнявши виконуючих обов'язки міністрів з повноцінними урядовцями. Що ж, результати не забаряться.

5 березня державний секретар США (!) Ентоні Блінкен повідомив про запровадження санкцій проти Ігоря Коломойського та членів його родини. Причина – причетність до масштабної корупції у 2014 – 2015 роках. Нагадаю, що це саме той період, коли Ігор Валерійович позиціонував себе як найбільш патріотичного олігарха та очолював Дніпропетровську ОДА. Показово, що українська влада на рішення Вашингтону відповіла заявою ОПУ про подвиги Зеленського у боротьбі з олігархами.

На межі зими та весни інформаційний простір України перебував під впливом двох сюжетів-циклонів. Один – запис розмови Віктора Медведчука з Владиславом Сурковим у грудні 2014 року, з якого адепти Зеленського намагаються зробити висновки про нерозривність контактів між Медведчуком та Порошенком. Спостерігати за цими вправами з натягування сови на глобус часом сумно, часом весело – все як у житті. Другий – «справа вагнерівців» — викликав помітну паніку на Банковій та відчуття саспенсу, якому позаздрив би і сам Альфред Гічкок. У підсумку представники ЗеКоманди визнали, що операція проти «вагнерівців» існувала, хоча восени 2020-го хором заперечували її підготовку.

Зауважу, що Сполучені Штати запровадили санкції не лише проти Ігоря Коломойського, але і – спільно з Європейським Союзом – проти Росії за спробу отруєння та переслідування Алєксєя Навального, якого Кремль фактично призначив на роль лідера несистемної опозиції. Відновлення трансатлантичної співпраці проти спільного опонента виглядає показовим та свідчить про прагнення колективного Заходу вказати Росії належне їй місце. Цьому заважає «трубопровідний роман» Кремля з німецькою, французькою, австрійською елітами, і цей факт потрібно усвідомлювати.

Відомий українцям своєю фантастичною схожістю на Дениса Шмигаля голова Європейської Ради Шарль Мішель побував наприкінці зими – на початку весни у Молдові, Грузії та в Україні. Три наших країни об'єднує наявність угод про асоціацію з ЄС, і у Брюсселі вирішили продемонструвати показову підтримку «тріо асоціації». У Кишиневі Мішель дав зрозуміти, що підтримує проведення дочасних парламентських виборів, на яких наполягає Мая Санду, у Тбілісі – виступив модератором перемовин між владою та опозицією для вирішення політичної кризи, яка виникла після затримання поліцією лідера партії «Єдиний національний рух» Нікі Мелія. У Києві голова Європейської Ради наголосив, що Україна – це Європа, а Росія є учасницею конфлікту на Донбасі. Наприкінці березня Європейська Рада має переглянути відносини з Росією, і трьом пострадянським країнам варто більш чітко сформулювати власні європейські перспективи.

Владімір Путін та Олександр Лукашенко зустрілися у Сочі, покаталися на лижах та снігоходах під акомпанемент імітації повного порозуміння. Насправді ж відносини між цими політичними персонажами мало нагадують ідилію з того часу, як Путін фактично зруйнував мрію Лукашенка стати лідером Союзної держави. Власне, конвульсії цього геополітичного проєкту, які Мінськ та Москва домовилися видавати за поступ до спільної мети, чудово це підтверджують. Показово, що у першу суботу весни у Мінську оголосили про створення партії «Союз», партнером якої в Росії є соратники Захара Прилєпіна.

Відгомін осінньої битви за Карабах накрив Вірменію. Тамтешній прем'єр Нікол Пашинян зневажливо відгукнувся про якість російських «Іскандерів» (вони стоять на озброєнні армії Вірменії, проте не застосувалися у бойових діях проти Азербайджану), на що відреагували у Генеральному штабі заявою-закликом до Пашиняна піти у відставку. Той вирішив звільнити очільників Генштабу, але цю ініціативу не підтримав президент країни Армен Саркісян. Для розуміння ситуації треба нагадати, що партія Пашиняна «Мій крок» має більшість у парламенті Вірменії, і вона не «посипалася» внаслідок політичної кризи. Сам прем'єр-міністр Вірменії готовий апелювати до співвітчизників, але має зважати і на неприховане прагнення Кремля змінити владу у цій кавказькій республіці.