Дежавю. Весна 14-го року, Крим вже захоплений і з цим вже нічого не зробиш, «руцковесна» наступає від Донбасу до Одеси, і треба щось робити.

Ми, вчорашні майданівці, які ледь встигли були перевдягнутись у цивільне з самооборонівських лахів, кучкуємось по кафе на Хрещатику, збираємось в Українському домі, і бурхливо обговорюємо одне: що ми, от власне саме ми, можемо з цим всім зробити? Бо ж очевидно, що ми неготові. І так само очевидно, що крім нас немає кому. Дискусія перемежається дією – от рейд на Одесу на допомогу тамтешнім активістам, от виїздить група на Харків, оно кличуть з Маріуполя, це все в режимі миттєвого реагування, а одночасно всі намагаються знайти вихід загалом, та визначитись із власним місцем у всіх цих подіях.

Саме з оцього бурління за кілька тижнів виросли добробати – спершу абсолютно «нелегітимні», потім легалізовані війною. І останні дискусії вже точились куди предметніше: хто йде до гвардії, хто під МВС у «Дніпро», хто до «Айдару», бо він ніби визнаний армією? брати свою зброю, чи там видають? хто знає де дістати нормальні броніки? Далі дискусії закінчились, почалась історія. Як міг би сказати новообраний, «красави, парвалі епоху!» :)

Я згадував всю цю весняну метушню, коли вчора у «Ветерано Хаб» точилась така само дискусія: що ми, от саме ми персонально, можемо зробити у новій політичній реальності? Як ми, ветерани та волонтери російсько-української війни, можемо не допустити удару в спину від пасивної більшості, яка бачте втомилась дивитись нашу війну по «ящику», і яку через цей же «ящик» вже готують до капітуляції? Як ми сьогодні можемо захистити ту якщо не перемогу, то принаймні і не поразку (і це у війні з найбільшою армією Європи!), яка дісталась нам у 14-му дуже великою кров'ю, і яка вже 5 років утримується нашою армією та волонтерами?

В залі було не занадто багато людей, одразу видно що то не концерт «кварталу». Кількість компенсувалась якістю – були і «регуляри» ЗСУ, і добробати різного гатунку, всі з бойовим досвідом, всі авторитетні у своїх «тусовках», всі в мирному житті аж ніяк не «професійні ветерани», а цілком самодостатні особи. А ще волонтери, а ще члени родин тих, хто не зміг прибути, бо досі воює на «нулях». Дуже схоже на те, як починалось 5 років тому.

Тільки тепер у нас за плечима вже зовсім інший життєвий досвід. Нема ні сліду тої розгубленості, з якої ми починали гарячої весни 14-го. Лише спокійна злість, та впевненість у своїх силах.

Визначаємось: ми не у опозиції до нової влади. Ми маємо свою ПОЗИЦІЮ, вона однозначна і непохитна. Якщо нова влада на неї пристане – чудово, будемо її в цьому підтримувати. Якщо ж спробує йти проти неї – тоді вона зустрінеться з нашим організованим спротивом.

На дошці малюються червоні лінії для нового президента. Головна, жирна та неперервна – ніякого миру ціною «автономії ЛДНР», ніякого пришивання гангренозної кінцівки до здорового тіла. З цього автоматом витікають наступні лінії – ніяких референдумів про мир, ніяких прямих переговорів з «молодими республіками», ніяких поступок до виведення з нашої землі окупаційного контингенту РФ. Ніяких обмінів «Крим на Донбас». Переговори з РФ (крім обміну полоненими) – лише з позиції сили, і лише про повну деокупацію наших земель.

Говоримо про ризики та небезпеки. Ми чудово розуміємо, що повернення різних Портнових – не просто сигнал «зливайте воду, вашу революцію продано». Це пряма загроза всім нам, бо одного разу наляканий, але не покараний ворог вчиться на помилках, і спробує всіх нас превентивно «зачистити». В будь-яку мить ми можемо раптово перетворитись із захисників країни на «військових злочинців», як тільки який-небудь окружний суд за позовом «папєрєдніків» визнає «незаконність кривавого АТО». А ще до того в кожного з нас персонально раптом може «знайтись» ціла гора наркоти та арсенал нелегальної зброї – адже всі досвідчені фахівці з таких методів чудово почуваються у «переатестованій» поліції. Готуємось і до таких поворотів сюжету. Не звикати.

Тож у «сухому залишку» маємо ціль – недопущення капітуляції та реваншу, та визначили початковий арсенал засобів:

Останні два пункти вже наповнені реальними людьми принаймні у Києві, хоч звісно дуже потрібне розширення. Ще вже у розробці новий мобільний додаток, спеціально для нашої мережі (ми звісно на ІТ-форум не ходили, хе-хе, але ж таки фахівців трохи маємо…)

Почнемо з цього, далі як піде. По любому під Луганськом було важче :)