Читаючи багато текстів про наслідки останніх революцій, які ми мали змогу спостерігати, чи приймати участь, наші думки зводяться до того, що у методах та принципах влади нічого не змінилося. Нинішню владу порівнюють із попередньою, шукають причини провалу втілення ідеалів. Чому ми завжди звикли когось винити у власному невдалому виборі? Можливо через відсутність критичного мислення?

Все починається зі школи

Пам'ятаєте школу? З яким настроєм ви туди ходили? Не беремо до увагу уроки фізкультури, чергування у столовці та уроки праці, колі дівчата готували піцу, а хлопці робили щось із дерева та чергування. Так, були один-два улюблені уроки, але, зрештою, школа нагадувала якийсь режимний об'єкт. Чому? Ми не насолоджувалися процесом навчання, а виконували норму: «зазубрив — здав – забув». У школі ми звикали до головного – будь-якими способами отримати відмінну оцінку. Який розвиток критичного мислення при цьому може бути – питання риторичне.

Як це виглядає? Випускники не знають як діє сучасний реальний світ, як будується робота з грошима та не знають як втілити якісь ідеї у життя.

Чи розвивається зміст самого навчання? Чи вивчають, наприклад, про клонування? Чи для того, аби отримати «сучасні» знання, треба віддавати дитину тільки у приватну школу?

В Україні такі школи – недешеві. Дозволити таку «розкіш» для своєї дитини можуть не всі батьки. Але, уявляєте, є країни, де немає різниці між приватною та державною школою!

Візьмемо Естонію. Тут приватна освіта дуже дешева, тому що як у державній, так і у приватній школі усе — від підручників до харчування – за рахунок держави. Тут орієнтація у навчанні на практику, на розвиток індивідуальності та творчого мислення, чого не скажеш про українські школи. Естонські вчителі – тільки с магістерським ступенем, підбираються ретельно як у державну, так і у приватну школи.

Сучасна ж українська школа направлена скоріше на захист інтересів самої школи, аніж учнів, чи якісний підбір вчителів. У регіональних новинах хоча б раз на тиждень кажуть про побиття вчителем на уроці учня, чи якісь цькування та погрози. Може це тому, що в принципі, зараз мало людей, які б охоче йшли у педінститути? Існує думка, що ті, хто не зміг потрапити на якийсь факультет, йдуть на педагога, мовляв, отримаю диплом, а потім знайду роботу. А виходить так, що й після інституту молода людина, не знайшовши кращого варіанту, йде працювати у школу. Це так званий негативний подвійний відбір. Я закінчила класичний універститет, але працювала викладачем, і маю надію, ще буду колись працювати. Так от, мої студенти мене питали: «а чого ви тут працюєте за зарплату у 2000 гривень, більше нічого не знайшли»? І от як викладач пояснює у цій ситуації, — що це його поклик серця? Авжеж...

Важко про це думати, коли статус «якісного» вчителя часто означає знання англійської, постійну участь у конференціях, якісь навчально-наукові розробки, а сучасний український вчитель думає як нагодувати свою сім'ю, а на все інше просто не вистачає коштів. Духовність і розвиток тут цілком і повністю залежать від економічного зростання.

Така сама ситуація і у батьків. Вони також мають розвиватися і усвідомлювати свою роль в період навчання своєї дитини. Послухайте батьків на шкільних зборах. Хіба вони обговорюють необхідність в отриманні нових якихось цікавих знань для своїх дітей, навичок, які б покращили, і водночас, полегшили час, проведений у школі? Ні! Вони вирішують питання хто буде фарбувати підлогу, вішати тюль та по скільки здавати. Потім ще пів дня переписуються у «вайбері» аби точно зрозуміти хто саме буде це робити.

На питання про те, якою б ви хотіли бачити свою дитину після школи, батьки часто відповідають «щасливою», а не «розумною», і це означає, що запиту на якісну освіту в нас немає. Немає розвитку індивідуальних талантів.

А якщо дитині подобається вчитися – вона «біла ворона». Наслідки цькування над такими учнями ми всі можемо згадати серед своїх однокласників. Багато цих «білих ворон» опинились у складних життєвих психологічних ситуаціях…

Що з цього випливає – пануючий культ посередності у школі, коли відрізнятися – це щось не дуже традиційне.

Така ж традиція і у вищій школі.

Вищі навчальні заклади на практиці мають готувати нас до практичного успішного життя. Чи скорочення та укрупнення цих закладів призвело до підвищення якості? Так само ВНЗ продовжують займатися самопіаром, рекламуючи спеціальності. Але справа ж не у кількості, а у визначенні того, чого саме треба навчати майбутніх фахівців.

Випускники економічних факультетів плутають прибуток з доходом, не вміють створювати бізнес-плани, а вчать теорію Сміта та Рікардо, які їм в житті навіть не знадобляться. Але біда в іншому – як викладач, який жодного разу не працював у банку, або працював років 15 тому, може викладати банківську справу? Як можна розповідати про відкриття власної справи, якщо сам викладач живе за рахунок тільки заробітної плати в університеті у 4000 гривень?

І так по багатьом речам можна пройтись.

Інша річ – розвинені країни світу, які можуть собі дозволити зрозуміти, що викладача треба кликати із реальним практичним досвідом.

Підемо далі, припустимо, випустив ВНЗ розумного спеціаліста. Але ж він настільки розумний, що в країні працювати не буде, а скоріш за все виїде у Штати чи Європу. Нашій країні розумні мізки не потрібні, на противагу від Сінгапуру. Там функціонують різні програми, які буквально зачиняють в середині країни молодий мозок, пропонуючи йому, звісно ж, високу заробітну плату. Відповідно, ніхто полишати країну не хоче.

Вища школа має бути плацдармом для підготовки необхідних державі кадрів, а не пафосним набиттям власного гаманця. Дуже сумно, що так звана реформа державної служби, яка «прописалась» останні місяці в Україні, виявляється звичайним фарсом, і на службу потрапляють як у звичній вже нам феодальній, а не європейській державі. В той час, як професіонали вже працюють на економіку інших країн.

Шлях до вирішення проблеми відтоку цінних кадрів простий — бізнес повинен брати активну участь у навчальному процесі. Нагадаю, що у нас все тримається на дотаціях від держави. В цей же час, велика частка бюджетів вищих навчальних закладів на Заході складається з коштів бізнес-структур, які замовляють певні дослідницькі програми. Це є практичні завдання з реального практичного життя, якими займаються студенти.

На сьогодні 65% молодих людей віком від 14 до 35 років прагнуть покинути Україну. 70 тис. абітурієнтів вже навчаються деінде, а потім не повертаються в Україну. Наші кандидати наук шукають роботу всередині країни, і її не знаходять, йдуть працювати у сферу обслуговування, торгівлю та щось подібне.

80% випускників працюють не за спеціальністю. З мого потоку політологів – випускників філософського факультету у кількості 96 чоловік – тільки близько 10 чоловік працюють за спеціальністю.

Що це означає. Знову ж таки – культ диплому. Але ми маємо розуміти, що він не гарантує на отримання роботи. Кожен четвертий українець у віці до 25 років з вищою освітою офіційно не працевлаштований.

Тільки невеликий відсоток людей , які отримали диплом, мають дійсно необхідні знання.

І тут тема підводить нас до питання формування державного замовлення? Ми не знаємо скільки реально потрібно юристів, економістів, філологів. А ще додайте той факт, що людська робота поступово витісняється роботою роботів… але ж роботи не люди.

І тут ми знову повертаємось до школи, тому що саме у школі формується «база» тих навичок, які вимагають сучасні роботодавці: комунікабельність, стресостійкість, аналіз інформації, гнучкість, критичне мислення. Це ж не вчать і в університетах. Не буду вихвалятися, але навчання на філософському факультеті все ж таки деяким запитам відповідає. Але мається на увазі саме навчання, а не бігання із заліковкою до викладачів за високими балами.

Як при всьому цьому виросте національна еліта в Україні? Чи взагалі вона буде у державі? Еліта — є нацією, вона створює зміст, за яким нація живе і визначає шлях, за яким рухається нація, зберігає її пам'ять. Від неї залежить, чи буде країна успішною, а населення багатим.

На рік усім нашим ученим – нашій еліті виділили бюджет одного західного ВНЗ. Наука – це єдина галузь, яка створює майбутнє, але в Україні це майбутнє оцінюють у копійках. Україна витрачає на одного вченого втричі менше ніж Росія, в 34 рази менше, ніж Південна Корея. Учений – представник еліти — нашій державі просто не потрібний.

Повертаючись до бізнесу: наука — це дороге підприємство, оскільки у розвинених країнах на 2/3 її фінансує бізнес. Чи вкладає вітчизняний бізнес достатньо коштів у науку? Ні, бо у нас інша ідеологія бізнесу – скоріше набиття карману, а для декого – після цього ще й втекти з країни.

З усіх наукових розробок у реальне життя втілюється менше 1%. Так, наука – штука дорога, але без неї неможливо досягти сталого розвитку держави. І поки влада цього не зрозуміє, слово «розвиток» будемо бачити тільки на папері.

Наші вчені живуть у злиднях, заробітна плата професора складає приблизно 350 доларів. Єдині, хто забезпечують розвиток держави, отримують менше ніж, депутат Верховної ради, який навіть не отримав вищу освіту (нині у парламенті 13 таких депутатів). Тому, що роблять магістри та аспіранти – правильно, тікають з країни у пошуках справедливості.

Для освічених людей немає застосування. І знаєте чому? Тому що найголовніший експортний продукт, на думку влади України – це с/г збіжжя. Сільське господарство замість «свіжих мізків» — дійсно «ефективна» альтернатива!

Але хто зацікавлений в тому, аби відбувався саме такий розвиток подій? Хто зацікавлений у тому, аби ми не розвивалися?