Мені особливо боляче від пекла, на яке перетворилося файне місто Маріуполь, бо там перебуває мій шестирічний син зі своєю мамою. Але також через те, що це місто всі попередні вісім років дедалі більше гарнішало. Набувало європейському вигляду та духу. Про нього почали дбати, його плекали. Його жителі струшували із себе ахметівське рабство, весь цей донецький морок.

Я знаю, за що оркі знищують Маріуполь. За нові красиві парки. За круті кафешки. За файні локації. За фестивалі. За травку замість горілки. За секс на пляжі. За геїв, яких тут ніхто не чіпав. (Скажіть хтось цьому бісову патріарху, що не геї псують цю землю, а він зі своєю чорною зграєю.) За гарнющу українську церкву, повністю покриту унікальним петриківським розписом силами громади. За греків, які робили смачнющі чебуреки з креветками, мідіями, сьомгою, а хоч ананасами та шоколадом. І все у них тут було написано їхньою грецькою мовою. Та все це якось співіснувало з полком «Азов». Бійці якого, коли перевдягалися в цивільне, виглядали просто столичними хіпстерами.

Тому що це Україна, крихітко.

Оркі знищують Маріуполь, бо він їм не скорився. І розквітнув після того, як дав копняка під сраку всієї цієї вашої денеерії.

Я не пробачу цього. Ніколи. Нікому. Ані тим, хто це виправдовує казна-чим, ані тим, кого зараз хвилює будь-яка поєбєнь, тільки не те, що тут вбивають, руйнують, опоганюють. Морять сотні тисяч людей. Ламають долі мільйонів. Просто тому, що в одного плюгавого та плешивого клепки розсохлись в голові. А разом з ним поїхав дашок у цілого народа, Щоб їм повилаzило, скотинякам.

Єдине, що дозволяє терпіти весь цей жах — це надія. Надія на світ майбутнього, в якому росія сидітиме тихо, як миша під віником. Якщо вона взагалі існуватиме. Краще, щоб не існувала у сьогоднішньому вигляді. Щоб це джерело брудної брехні, самовдоволеного нахабства, агресії, шовінізму та мракобісся зникло назавжди. А Україна влилася у сім'ю цивілізованих народів та розцвіла.

Без такої надії жах буде нестерпним. Якщо путін залишається непокараним, а ми продовжуємо бовтатися, як квітка в ополонці, знекровлені та зубожілі, всі ці жертви, і без того кошмарні, стають більшими, ніж все живе.

Оскільки катастрофа Маріуполя є для мене особистою трагедією, я не можу відігнати від себе думку, чому, якщо влади знали про немінучу війну — а Данілов каже, що знали ще з листопада минулого року — вони казали про «шашлики на майськіє» замість того, щоб евакуювати жителів прикордонних районів. Утім, я готовий це пробачити. Я не маю комп'ютерної симуляції, де можна програти різні варіанти, щоб точно оцінити, яке рішення вірніше. Можливо, ці «шашлики» зберегли більше життів. Але Маріуполь все одно став містом-мучеником. Пеклом, в якому опинився мій син. І я готовий пробачити це лише за однією умовою: жодних поступок ворогові не буде, він за все заплатить, його врешті буде знищено.

Будь-який інший фінал буде страшним злочином. Дуже сподіваюся, що цього не станеться.