З підслуханого у Чернігові:
«Над Черніговом збили десять літаків і один НЛО»
«Як таке можливо в 21 столітті... В 21 столітті оце все мають відновлювати роботи»
«Я тут кавуни вирощувала, по сім кілограмів. І сад який у мене був гарнесенький. А потім Лукашенко на тракторі покатався, нічого не лишилося»
«Там таке молоко роздають, що його треба москалям давати, щоб вони повсиралися»
«Вибуховою хвилею у нас вибило в будинку всі шибки вночі, підлога була вся в уламках. Ми вискочили з ліжок босі та побігли. Вранці дивимося — ні в кого жодної подряпини на ногах. Наче йоги»
«Дивиться, яка глибока воронка. І що цей путін хотів, глини собі тут накопати, чи що?»
«Чи були поряд військові об'єкти? Звичайно, були. Бачите, он лікарня стоїть»
«У мене все добре. Ну, окрім того, що вбило обох батьків»
Про цю останню фразу мій друг Guillaume Ptak сказав, що він, мабуть, пам'ятатиме її все життя.
Я закохався в Чернігів. Там з мене зійшов увесь бруд, який налип після зустрічи з деякими покидьками. Тепер це одне з моїх найулюбеніших міст України.
Його мешканці більше схожі на білорусів. Слух пестить білоруський акцент і навіть білоруські слівця, які тут часто-густо зустрічаються. Чернігівці тихіші, скромніші, ввічливіші, але це такі «білоруси», які не знали чобота та батога. Це вільні та сильні люди. Які обов'язково відбують своє місто.
Знайомство із Черніговим розпочалося з телефонного дзвінка прес-офіцеру Оперативне командування «Північ» / Operational Command "North" з дороги, коли нас не хотіли пропускати до міста. Прес-офіцер не тільки мала чарівний голос, але все зрозуміла з першого слова та оперативно вирішила проблему. Ми вже обожнювали її, але почали подумки носити на руках, коли подзвонили втретє, щоб задати не дуже стандартне питання: ми тут зустріли літнього чоловіка на ровері, який питає, чи зможе він потрапити до Мажугівки, він їде туди вперше після війни, щоб песиків своїх погодувати, але не знає, чи там не лишилося окупантів, чи є міни. «О боже, песиків? Чекайте, я зараз дізнаюся!» За хвилину вона нам повідомила, що дідусь може спокійно відвідати своїх годуванців. Дідусь заплакав від радощів, почав обіймати нас, ми радісно кричали в слухавку прес-офіцеру, який він щасливий, вона раділа разом з нами.
А коли ми вже зустрілися вживу, із хитрою усмішкою сказала, що над Черніговим збили «десять літаків та один НЛО». Чим привела нас у суцільний захват.
Потім ми випадково (хоча всі випадкові зустрічі — невипадкові) зустрілися із Сніжаною. Невисокою круглолицею жіночкою з відкритим прямим поглядом. З ознакою завмерлого болю на обличчі. Від чого воно виглядало пронизливим. Вона тихо та ненав'язливо попросила допомогти тяжким хворим людям, якими вона опікується. Привезти необхідні ліки, список яких було зроблено на зошитному листочку. Потім ми дізналися, що вона просила всіх, кого зустрічала. Навіть депутата Ляшка, який пообіцяв ті ліки привезти, але не привіз.
Сніжана двічи неймовірно ефективно впоралася з роздачею продутів людям із свого та сусідніх будинків. Для десятків людей! Без жодних скандалів. Без образ. Хоча деяким людям вона рішуче відмовляла.
Я раджу всім волонтерам, хто готовий везти допомогу до Чернігова, звертатися саме до неї. Впевнений, що вона зможе бути чудовим координатором для безпосередньої роздачі нужденним. Коли я їй про це сказав, вона тихенечко попросила: «Ви тільки мене навчіть, будь ласка». Насправді це я маю у неї вчитися.
Колись ми з покійним сином Андрієм, повертаючися із українського Криму, змогли доїхати лише до Чернігова, бо не мали грошей. Вийшли та пішли проспектом Миру, довжезним, аж до самого його кінця. Мені захотілося проїхатися ним. У самому його кінці починався ліс, а ліворуч було напівзруйноване дачне поселення. Ми звернули туди, гуляли його руїнами, зустріли чоловіка, у якого «все добре, окрім того, що обох батьків вбило». Діло було надвечір, а ми виїхали з Києва о шостій ранку. Ніхто не встиг поснідати, в дорозі та в місті купити було нічого. Страшно хотілося їсти.
Аж тут раптом посеред руїн та зламаних дерев ми побачили людей, які сиділи за столом. Я спитав, де можна було б дістати їжи, а вони запросили нас трьох за стіл. Точніше, у випадку моїх друзів, вмовили сісти з ними за стіл. З нами просто запаморечення сталося від його вигляду, стільки там всього було. І суп, і картопля, і овочеві рагу, і бутерброди з рибою, навіть м'ясо! Все, окрім хліба, зробленого явно з решток колись непроданого, було вирощено або роздобуто своїми руками. Все було приготовлено на вогні з тріски в чавунці, який стояв на цеглинах. І це була найсмачніша вечеря в моєму житті. Ми просидили у Лєни, як звали господиню, не менш за декілька годин. І всі погодилися, що наступного ранку ми вирушимо до неї... на борщ. Борщ у Чернігові! Заради якого троє чоловіків готові прокинутися о п'ятій ранку та їхати небезпечною дорогою три-чотири години. Тільки уявіть собі.
Коли ми поверталися додому, міст перед Киїнкою, яким вранці неможливо було проїхати, трактор засипав землею з піском. А на узбіччі стояв невисокий чоловік (ви помітили, що нам зустрічалися невисокі люди? наче хобіти — хазяйновиті, тихі, але вперті), який командував тим трактором. Виявилося, що він просто місцевий, робить це із власної ініціативи, сам знайшов трактор та землю. Ми трохи йому допомогли. І він не тільки напоїв нас парним молоком, але сказав, щоб ми завжди заходіли до нього в гості, він буде радий нам коли завгодно, обов'язково нагодує та спати покладе. Він посміхався і обіймався з нами на прощання.
Цей чоловік, у якого вже є правнуки, нещодавно поховав свого сина, Олексія Христенко, який загинув, захищаючи Чернігів. Після нього лишилася двомісячна дитина. Чоловік вивіз їх з мамкою за кордон, а сам повернувся домів.
Оці всі люди для мене зараз — немов рідна сім'я. Я знову хочу до них. Хочу їм допомогти. Бо попри свою силу характеру вони все ж потребують допомоги.
Допоможіть мені, будь ласка, їм допомогти. Сам я, на жаль, не впораюся. 5168745115185180 — Приватбанк — Караученко Галина Георгіівна.
Допомагайте самі, кому зможете. Допомагайте тим, хто допомагає. На взаємодопомозі та самоорганізації Україна стояла і стоятиме. Це її суперсила.