Повернувся Солдат з Перемогою. Шкандибає на милицях, милується весною... Бузок цвіте, каштани, бджоли-джмелі гудуть... І думає -- от вона, Україна, про яку мріяли Хмельницький і Грушевський, яку оспівували Микола Зеров і Леся Українка, за яку полягли мої побратими...
Аж дивиться Солдат -- сидить хлопчик на лавці, Пушкіна читає... Глянув Солдат з докором, а хлопчик очі підвів і запитує:
-- Ты за кого воевал, служивый?
-- За тебе, с-с-синку, щоб ти не по підвалах никався, а під ото мирним небом в парку сидів, Пушкіна читав і російською говорив...
Опустив малий очі назад в книжку, а Солдат голову похилив і далі пошкандибав. Іде повз церкву, а біля церкви баби стоять навколо попа, а піп з іконою Миколи ІІ тих бабів іменем «патріарха Масковскаго і всія Русі» благословляє, і горить на грудях його поруч з хрестом червона звізда. Одна баба Солдата побачила і шипить:
-- Калека пошел... Где ногу оставил? Ты за что воевал?
-- Та за вас я, мамо, воював, щоб ви в російську церкву ходили і кацапського попа слухали.
Зовсім Солдат похилився, ледве суне далі.
Аж тут їде парубок на скейті, російську попсу ввімкнув -- на всю вулицю чути, і запитує:
-- Братан, ты за что там воевал, пока мы тусили?
-- За те, щоб ти, паскуда, російську попсу слухав, -- хотів сказати Солдат, та де вже йому було того парубка наздогнати.
Зажурився Солдат і повісився тут-таки на каштані.
***
Ми повинні жити гідно тих, хто за нас воює. Своїми словами, своїми діями -- чи створюємо ми ту країну, за яку вмирають кращі з нас?