Будь який народ у світі, який шанує своє минуле, крізь легенди та давні оповіді намагається відкрити ті сторінки власного далекого минулого, які, з різних причин, були вирвані з історії народів, затерті чи сфальсифіковані ворогами. Науковці 19 століття, які свято вірили, що легенди це лишень бурхлива фантазія та живописні казки, були жорстоко посоромлені самоучкою Генріхом Шліманом, якій на перекір усім глузуванням академіків від історії, провів масштабні розкопки на берегах Егейського моря та відкрив легендарну Трою.
З того часу, а особливо після ще декількох вдалих спроб розшифрування легенд, до них почали ставитись як до особливого матеріалу — глибоко зашифрованого, утаємниченого, міфологізованого, але досить достовірного.
У радянські часи легенда про Кия, Щека, Хорива та їх сестру Либідь, поряд з археологічними матеріалами, стала основою для вирахування часу заснування Києва, а далі і для 1500-річного святкування такої дати. Засновникам Києва, легенди про яких схоже існували вже у 11-13 століттях, почали ставити численні пам'ятники та знаки, переконуючи увесь світ у тому, що це земля наших предків, і, відповідно, наша земля. І це не зважаючи на те, що фактичного археологічного матеріалу про існування Кия, Щека, Хорива та Либідь не знайдено і до нині.
Давні легенди та оповіді у такий спосіб допомогли поглибити історичні відомості про час заснування міст та поселень на всіх континентах планети, відкрити нові археологічні культури, знайти докази існування загадкових народів та історичних осіб. Саме через це у другій половині ХХ-го століття в різних країнах світу стали активно аналізувати усі зафіксовані легенди як цінне джерело прихованої інформації.
В цьому контексті варто зазначити, що побутування історичних легенд та оповідей на українських землях не менш цікаве і перспективне ніж у інших країнах світу. Найперше з тієї причини, що саме на цих землях народилось слов'янство, а надалі постав український етнос. Тому варто нагадати, що у цьому процесі особливе значення відіграв регіон Історичної Волині, де, за даними археології, і відбувався процес початкового слов'янотворення, а з часом постав осередок українського етносу.
Отже Історична Волинь, а це землі від Любліна до Житомира, від Прип'ятських боліт до теренів Львова, Тернополя і Хмельницького – це серце слов'янського світу, особлива територія, де у 14-16 століттях народилась Україна та український етнос. Про слов'янські витоки Волині згадують і оповіді «Велесової книги», особливого літопису з цікавою детективною історією віднайдення та розшифрування, який так вперто не бажала визнавати радянська наука, а нині не визнає частина заангажованих українських істориків.
Спробою препарування оповідей та легенд «Велесової книги» стала видана у м. Києві 2006 року книга «Велич Дулібії Рось. Суренж (Таємниці Волинської землі)», яка локалізувала головні літописні події саме у Волинському регіоні та оголосила, що регіон міста Рівне та околиць є тим самим Суренжом (Соуренжом) де діяли давньослов'янські Старотці (відоміші нам як Рахмани) та волхви, які проводили мирну слов'янізацію навколишніх народів Європи та Азії, даруючи їм знання світобудови та духовні знання.
Здавалось, що громадськість регіону Історичної Волині, а особливо Рівненщини та міста Рівного, отримали унікальну можливість розпочати пошукові роботи у цьому напрямку, можливість підтвердити чи заперечити висновки авторів книги. До того ж, як у зазначеному вище прикладі стосовно заснування Києва, з'явилась можливість розвивати нову тематику, залучати інвестиції та туристів на Історичну Волинь та у Рівне.
І в початковий період так і було. Місцева влада, засоби інформації так і вчиняли, допомагаючи авторам проводити геофізичні дослідження, популяризувати їх результати по радіо і на телебаченні, на зустрічах з українською громадськістю, на книжкових виставках. Про це часто згадує один з авторів книги у своїх виступах на телебаченні (відео 2017 року — https://www.youtube.com/watch?v=i6sRuzvNaIE ).
Ідеями відтворення правдивої історії Історичної Волині з часом перейнялось і відроджене у Рівненській області «Товариство охорони пам'яток історії та культури Рівненської області», яке поряд зі слов'янським періодом звернуло велику увагу на доленосні події 14-17 століть, зародження на Історичній Волині українського етносу та держави Україна.
Товариство провело ряд власних досліджень які корінним чином змінили погляди дослідників на події 17 століття, особливо 1651 року, на результати головної битви того періоду — Берестецької (Берестецько-Мізоцької; відеофільм, частина 1, частина 2 ).
Оптимізм членів Товариства базувався на планах Президента та Уряду країни, щирих бажаннях місцевої влади, збудувати на місці Берестецької битви, у заповіднику села Пляшева, новий музею битви, музей гідний такої масштабної європейської події (матеріали ЗМІ за 2009-2010 рік).
Було відібрано відповідне проектне рішення, вишукувались кошти для його реалізації. З того часу усі наступні урядники та місцеві чиновники теж обіцяли організувати будівництво. Проте нового музею у Пляшевій немає і до нині, а ентузіазм тих хто обіцяв згас. Це і не дивно, так як у місті Рівному, не зважаючи на потребу, досі немає звичайного міського краєзнавчого музею, не кажучи про пам'ятні знаки головному герою Берестецької битви, Івану Богуну. То чому дивуватись? (http://www.hroniky.com/news/view/7945-obitsialy-ale-ne-pobuduvaly-muzei-berestetskoi-bytvy ).
Важливим кроком у виправленні ситуації могли стати розкопки підземель у центральному парку імені Шевченка в м. Рівне 2017 року. Про ці підземелля писали ще у 2006 році автори книги «Велич Дулібії Рось. Суренж», про них говорили геофізики. Тут під фонтаном радянських часів, який місцеві жителі жартівливо називають «Стоматологом», стояли засипані підвали давньої споруди, на руїнах якої, найпевніше у 18-19 столітті, місцевими окатоличеними та ополяченими українськими князями Любомирськими було збудовано невелику літню резиденцію (її називали палацом «На гірці»).
Ця літня резиденція була знищена десь у першій половині ХХ століття. Проте давні підземелля під спорудою збереглись, бо були засипані будівельним сміттям. Розчищенням підземель на благодійних засадах у 2017 році якраз і зайнялись члени Товариства охорони пам'яток історії та культури Рівненської області.
Дослідження будівельних матеріалів підземелля «На гірці», що слідувало за розчищенням, показало – знахідка унікальна своїми особливими вапняно-цем'янковими розчинами, а такі були у вжитку лишень до середини 13 століття, і є ровесницею багатьом давнім спорудам 10-12 століття н.е. в Україні.
Тобто, вона ідентична Десятинній церкві, Золотим Воротам, Софійському собору, церкві Спаса на Берестові, Михайлівського собору Видубецького монастиря, храмам Києво-Печерської Лаври у Києві, давнім соборам Чернігова, Переяслав-Хмельницького, Новгород-Сіверського, історичним спорудам Володимира-Волинського, Зимного, Галича, Холма! (https://radiotrek.rv.ua/news/pidzemellya_rivnogo_datuyut_hihii_storichchyam_foto_219985.html )
Про це докладно на прес конференції у Рівному розповіла Юлія Стріленко — провідний український спеціаліст у галузі історичних будівельних матеріалів, технолог, академік Академії Будівництва України, людина з унікальним досвідом, знаннями та науковим авторитетом, автор видання «Техніко-технологічні дослідження матеріалів пам'яток в процесі архітектурно-археологічних досліджень», (https://rvnews.rv.ua/post/view/1508327770-rivne-osnovane-ne-v-1283-roci-a-nabagato-ranishe ).
Здавалось би, ось воно, те, що відкриє нові історичні пошукові горизонти, приверне увагу до історичного значення регіону, відкриє загадки волинських легенд, підніме імідж міста, його вік, допоможе прочитати таємниці міста Рівного та регіону! ( http://www.golos.com.ua/article/295068 ).
А для цього, для подальших досліджень, лишень треба належно зберегти пам'ятку, перетворити її у об'єкт консервації, піддавши професійній музеєфікації, як на тому наполягала спеціаліст з Києва. Бо саме під ідею збереження пам'ятки, як писала тоді преса, залучались європейські інвестиції – цільові гранти Євросоюзу для збереження культурної спадщини у місті Рівному.
Проте, згодом, за дивних обставин, все напрацьоване… відкидається.
Натомість постає проект рівненських чиновників під пафосною назвою «Таємничі підземелля Рівного», який пропонує перетворити унікальну археологічну та історичну пам'ятку на… квест кімнати – ігрові кімнати для дітей! До того ж ці кімнати мають бути накриті чудернацькими новобудовами з бетонних кілець, значенню яких має відповідати дизайнерське оформлення приміщень, яке посягає на найцінніше – унікальні цем'янкові розчини старовинних стін.
Напевно саме з цієї причини цінний історичний об'єкт організатори такої реконструкції намагаються омолодити в часі. Дослідження Стріленко уже не згадуються, а підземелля називаються льохами палацику Любомирських, яким не більше двох сотень років!?
«Таємничі підземелля Рівного», як проект, з того часу активно рекламується, не зважаючи на те, що він відверто ігнорує ідеєю належної консервації та збереження унікальної пам'ятки, і не залишає ніяких шансів для подальшого дослідження самого об'єкту, його найближчого оточення.
Схоже Рівному не потрібна правдива історія. Як і не потрібний шанс на вивчення унікального об'єкту, ровесника найдавніших мурованих будівель в Україні. Натомість громаді підсовують відверту профанацію самої ідеї збереження культурної спадщини, яка є нічим іншим, як відвертим нищенням найціннішого, тисячолітнього, що є скарбом українського народу!
От і виходить, що вся декларована таємничість підземель Рівного чиновниками від культури сягає якихось двох століть, недалеких часів панування Річі Посполитої, Російської імперії, Польщі та СРСР. А вся увага ними концентрується на окатоличених та ополячених Любомирських, які, нібито, побудували ці підземелля, що згодом стали такими «легендарними».
Чи не смішно від такого трактування?
Але найболючіше не це… Реалізація ідеї ігрових кімнат в унікальному історичному об'єкті, привела до фактичної втрати його як історичної споруди, яка мала шанс стати родзинкою та справжньою тисячолітньою туристичною принадою міста. Тепер, після подібних «реконструкцій», це навряд чи станеться.
В цьому сенсі досить дивною виглядає позиція рівненських істориків та археологів, які навіть не намагались заперечити чиновникам. Скоріше навпаки, вони ніяковіли і підтримували радянську, а нині московську історичну парадигму вдаваної української безродності, «освячену» в Україні такими науковцями, як Петро Толочко ( http://rodovid.rv.ua/istorichni-rekonstruktsiyi-yak-instrument-gibridnoyi-viyni/ ).
На це вказує участь подібних істориків у побудові в Рівному драккару «Гунгнір», такій собі імітації окультного човна-дракона вікінгів, якого на Волині ніколи не було. Навіщо науковцям захоплюватись тим, що до слов'янської та української історії краю не має ніякого стосунку?
Та і звідки у чиновників та науковців потяг до ідеологічної профанації та підігрування «русскому миру»? Звідки бажання допомоги тій ідеології, яка намагається нас, українців, зробити безбатченками та безродченками, залишаючи без знань про наше справжнє минуле?
Кожному свідомому українцю, а наперше рівнянину, варти задати собі запитання — що історично важливого залишилось від справжніх таємничих підземель та давніх легенд міста, від тисячолітньої історії слов'ян, а далі і українців, у розрекламованому проекті «Таємничі підземелля Рівного»? Що?
І чи чудернацький новотвір у парку Шевченка, який поховав унікальну пам'ятку щонайменше 10-12 століть, стимулює нас до патріотизму і пошуку глибинного коріння українців та слов'ян?
Недарма, споглядаючи розриті могили та понівечені ворогами святині минулого, геніальний Шевченко писав про сучасників – «славних прадідів великих правнуки погані!».
Але хіба це не про сьогодення? Хіба це не про Рівне, про чиновників та істориків регіону?
На завершення залишається ще одне важливе запитання... Кому і навіщо потрібне втаємничення справжньої історії України такими галасливими, але пустими по суті проектами, як от у Рівному? Як гадаєте?
Рівне-Київ, 29.05.2020 р.
