У цьому році, йому могло би виповнитись 80 років! Справжньому борцю за незалежність України, день народження якого ми святкуємо 24 грудня. Недоживши 18 років до цієї дати, він лишив нам неоціненний спадок, що зітканий із його боротьби вчора, нашого сьогодення, і майбутнього наших дітей. Його життєвий шлях, що писаний вже багатьма синами України. Його книги про волю і незалежність. Його країна, у кій ми маємо честь жити.

Що воно сьогодні було, і де би були ми всі, якби не загибель навесні 1999 року В'ячеслава Чорновіла, ніхто ніколи не дізнається. Як, не дізнається, що його вбило насправді. Чи то рука людини…чи то фатум, що відміряв йому таке коротке життя…

29 березня 1999-го року, близько 200 тисяч чоловік прийшло проститись із своїм лідером, із символом Незалежності та незламності.

Труну із тілом від Будинку вчителя до Володимирського собору несли на руках. Панахиду відслужив Патріарх всієї України-Руси Філарет. Після цього сумна процесія рушила до пам'ятника Тарасові Шевченкові, і вже звідти на Байкове кладовище. За труною рухалася жалобна процесія протяжністю до півтора кілометра. Сотні тисяч людей стояли щільними рядами вздовж усього шляху.


Так пишуть очевидці. Таку картинку надає нам архівне відео і фото. Я, того всього не бачив, як і тисячі моїх однолітків, що тоді були лише дітьми. Як, і не був свідком його боротьби. Я, як і всі інші, лише пожинаю плоди того дерева, що було посаджене ним ще восени 1989 року із зернини Народного Руху України.

Так, саме 1989 року стає відомим для більшості загалу ім'я В'ячеслава Чорновіла. З днів створення Української Гельсінської спілки та Народного Руху України, його діяльність сягає свого апогею!

Та, не випадково Чорновіл став лідером протесту! Ми родом із дитинства…

24 грудні 1937 року у селі Єрки Катеринопільського району, тоді Київської області (нині Черкащина) в сім'ї вчителів народився майбутній лідер нації. Сформувало його погляди та небажання миритись із режимом: події та їх наслідки, що спіткали його сім'ю, свідком яких він був. Що, за кілька місяців до його народження заарештували його дядька — Петра Чорновола, який із заслання так живий більше і не повернувся. Що, зазнавав все життя переслідувань і його батько, а його сім'ї довелось неодноразово змінювати місце проживання.

Що, закінчивши школу із золотою медаллю, а потім інститут із відзнакою, він пригадував: «вовком дивляться, коли ти говориш українською».

Зневажливе ставлення до українців, як нації та до їх мови, викликали непереборне бажання боротись із існуючим свавіллям радянської влади.

Вже у 60-х він став активним учасником яскравого правозахисного руху «шістдесятників» за участю: І. Світличного, І. Дзюби, Є. Сверстюка, В. Стуса, подружжя Калинців, А. Горською, Л. Танюком, та іншими.

8 серпня 1965-го Чорновіл виголосив гостру антикомуністичну промову на відкритті пам'ятника Шевченкові в с. Шешори, що на Гуцульщині, а пізніше вже 4 вересня виступає разом з Дзюбою та Стусом на прем'єрі фільму Параджанова «Тіні забутих предків» із протестом проти арештів української інтелігенції. Цю демонстрацію вважають першою акцією відкритого протистояння тоталітарній владі.

Після цих подій його звільняють з роботи у газеті, проводять обшуки, погрожують, викликають у якості свідка до суду над друзями. Він відмовляється свідчити на суді над братами Горинями, за що його засуджують на три місяці примусових робіт.

У 1970-му році Чорновіл у Львові починає випуск підпільного журналу «Український вісник», який стає рупором національної боротьби. Чорновіл – його організатором, редактором і видавцем.

12 січня 1972 року, під час чергової української «зачистки» інтелігенції, В'ячеслав Максимович знову опиняється за ґратами. Вирок – 6 років таборів і 3 роки заслання, із яких понад половину терміну він провів у штрафному ізоляторі й камері. На даний арешт в'язень сумління відповів 48-ми днями голодування.

У квітні 1980-го, повернувшись додому із заслання, він знову потрапляє під зачистку від неблагонадійних, яка проводилась перед «Олімпіадою 1980» у Москві. Цього разу вже за сфабрикованими звинуваченнями влада намагаючись довести світу відсутність у країні політичних в'язнів, почала застосовувати огидну тактику звинувачення членів Української Гельсінської Групи у кримінальних злочинах. Чорновіл і М.Горбаль були звинувачені у сексуальних злочинах — «ґвалтівники», Василь Овсієнко – у «хуліганстві», Ярослав Лесів – став «наркоманом», Петро Розумний «зберігав холодну зброю» тощо.

Після звинувачень і вироку у 10 років таборів із засланням, на які він відповів 120-ти денним голодуванням, вже у 1983-му його достроково звільняють, але без права в'їзду в рідну Україну. До слова, в засланні він перебував не будь де, а в Якутії – «поближче до Північного полярного кола».

Повернутись додому йому було дозволено вже тільки за горбачовської «перебудови» у 1985-му. Офіційно Чорновіл влаштувався на роботу кочегаром, а неофіційно у 1987-му знову розпочав випуск газети «Український вісник», з цього моменту ще сильніше активізувавши революційну проукраїнську діяльність. 6 вересня того ж року стає одним із засновників «Української ініціативної групи за звільнення в'язнів сумління». Навесні-влітку 1988-го року всю Україну Чорновіл сколихнув першими політичними мітингами, а 11 березня того ж року, підписує Звернення до української та світової громадськості про відновлення діяльності УГГ.

10 вересня 1989-го УГС вустами В'ячеслава Чорновіла заявила про Незалежність як мету на Установчих зборах Народного Руху України.

В результаті виборчої кампанії до Ради 1990-го року, Чорновіл отримав одразу два мандати: депутата Верховної і Львівської обласної Рад, пізніше ставши Головою Львіської.

Проте, президентські вибори 1992-го на яких Чорновіл програв Кравчуку набравши 23,27% голосів, підвели його до думки щодо небажання і неможливості бути 2-м номером. Хоча, як свідчили багато його побратимів, Чорновілу пропонувалось місце прем'єр-міністра. І, вже до кінця життя Чорновіл працював тільки у Верховній Раді, переживаючи важкі 90-ті, розкол Народного Руху та зрадництво друзів.


Чорновілу закидають авторитарність, блокування росту молоді, надмірну опозиційність, або навпаки співпрацю з владою. Врешті група депутатів-рухівців заявляє про недовіру своєму лідеру. З доволі нечіткими формулюваннями.

ІХ з'їзд Народного Руху України відбувся у два етапи. Перший етап — 12-13 грудня 1998 року у Києві; підбито підсумки внутрішньопартійної дискусії, названо можливих кандидатів від Руху на президентських виборах: Геннадія Удовенка та В'ячеслава Чорновіла.

У січні 1999 року частина керівництва Руху на чолі з Юрієм Костенком, незгодна з рішеннями першого етапу дев'ятого з'їзду, пішла на розкол Руху, виступивши відкрито проти В'ячеслава Чорновіла. 28 лютого вони організували нестатутне зібрання, оголошене ними «десятим з'їздом», і проголосили Юрія Костенка «головою НРУ». У ситуації гострої організаційної кризи за ініціативою 13 крайових організацій Руху 7 березня 1999 року у Києві відбувся другий етап дев'ятого з'їзду, який розглянув внутрішньопартійну ситуацію та визначив політику Руху на виборах 1999 року. З'їзд підтвердив повноваження В'ячеслава Чорновіла як Голови Руху.

Після цього з'їзду Чорновіл почав активно збирати Рух назад, скріплюючи, як міг, переборюючи непорозуміння.

Смерть спіткала В'ячеслава Чорновіла нечікувано 25 березня 1999 року в результаті автокатастрофи, обставини якої й досі залишаються таємничими. Загинула не просто одна людина, не просто політик, відійшла у минуле ціла епоха…


Рано вранці 26 березня, коли на місці аварії ще працювали експерти, тодішній міністр внутрішніх справ Юрій Кравченко заявив у ЗМІ, що єдина версія для слідства — випадкова аварія.

Справу загибелі Чорновіла багато разів закривали і знов поновлювали. За роки вона обросла тисячами сторінок, десятками експертиз, сотнями свідчень.

У березні 2011 року Генпрокуратура передала справу про загибель Чорновіла міліції — на додаткове розслідування.

У червні 2011 року було здійснено ексгумацію тіла загиблого.

21 січня 2014 Бориспiльській міськрайонний суд закрив справу про загибель Вячеслава Чорновола, визнавши аварію нещасним випадком.

Перетвориться на прах все. Пройдуть роки, але пам'ять про вчинки цієї людини, орел на монументі, як символ величі і перерваного польоту – назавжди у історії і наших серцях…

Я, прагну щоб українці, що мали щастя бути свідками життєвого «польоту» цього мислителя і борця – не забули! Ми ж у свою чергу – продовжували його справу, по розбудові нашої країни. Борючись за наше спільне майбутнє: від Незалежної України – яку, для нас він виборов на сьогодні, і до Незалежного Українця – завтра!




Висловлюю щиру подяку за фотоматеріали та біографічні дані, що були використані при підготовці статті: https://uk.wikipedia.org, http://www.istpravda.com.ua