Масована атака Росії на Україну в ніч на 15 червня вкотре показала, що сучасна війна ведеться на багатьох фронтах одночасно. Загинули люди, десятки дістали поранення, близько 140 тисяч родин у Києві залишилися без світла, понівечено будинки та інфраструктуру.

Але є ще одна деталь, про яку я хочу сказати. Росія демонструє дивовижну здатність знаходити серед тисяч можливих цілей саме ті, які пов'язані з українською історією, культурою та пам'яттю. Цього разу під ударами опинилися Києво-Печерська лавра, кіностудія імені Олександра Довженка,«Мистецький Арсенал» тощо.

У Лаврі загорівся Успенський собор — об'єкт Світової спадщини ЮНЕСКО та один із символів української духовної історії. І це вже далеко не перший випадок: ще у 2023 році ЮНЕСКО офіційно попереджало про загрозу для Лаври та Софії Київської.

На кіностудії Довженка було знищено найбільшу костюмну колекцію країни — майже 100 тисяч костюмів та мільйони одиниць сценічного одягу. Складно сказати, яку саме загрозу для російської армії становили костюми з українських кінострічок, однак ціллю стали саме вони. Пошкоджень зазнав і «Мистецький Арсенал».

Звичайно, все це можна було б списати на випадковість. Якби йшлося про один об'єкт. Але коли подібні удари повторюються знову і знову, версія про випадковий збіг починає нагадувати поганий анекдот.

У міжнародній практиці такі дії вже давно не вважають просто «супутніми втратами». Це свідомі удари по національній ідентичності, які працюють як інструмент тиску на суспільство. Очевидно, що стійкість держави тримається не лише на оборонних чи фінансових ресурсах. Вона так само залежить від історичної пам'яті, культурного надбання та ідентичності.

Паралельно з фізичним нищенням Росія роками грабує українські музеї на окупованих територіях. Схоже, у Кремлі досі вірять, що вкрадені артефакти автоматично стають частиною «великої російської історії». За офіційними даними, з 2014 року окупанти викрали або незаконно привласнили понад 7,8 мільйона українських культурних цінностей. Водночас від початку повномасштабного вторгнення в Україні пошкоджено або знищено майже дві тисячі пам'яток культури, понад сотня з яких перебуває під егідою ЮНЕСКО.

На цьому тлі заяви Москви про те, що вони б'ють «виключно по військових цілях», виглядають не просто цинічно, а абсурдно. Мабуть, у Москві вірять, що сотня тисяч костюмів зі стрічки «Тіні забутих предків» — це елемент маскування підрозділів ЗСУ, а Лавра — стратегічний плацдарм. Насправді ж географія прильотів чітко вказує на послідовне ураження саме тих точок, які формують українську національну ідентичність.

Саме тому захист українського культурного спадку сьогодні слід розглядати не лише як питання культури чи гуманітарної політики. Це складова національної безпеки. Бо війна ведеться за те, ким ми є та ким залишимося після її завершення.