Мені здається, що за останні роки це поняття дуже сильно змінилося. І, якщо чесно, я не думаю, що сьогодні українське суспільство можна описати ані словом «тотальна єдність», ані словом «розкол».

Ми одночасно страшенно втомлені одне від одного — і водночас тримаємо цю країну разом.

Так, українці сваряться через мову, переселенців, мобілізацію, кордони, бронювання, тарифи, нові закони та постійне зростання цін. Людей дратує несправедливість. Дратують чиновники, які навіть під час війни примудряються красти. Дратує, що одні воюють роками, а інші навчилися жити так, ніби війна їх майже не стосується.

Але якщо говорити відверто — чи витримала б будь-яка інша європейська країна те навантаження, в якому ми, українці, живемо вже п'ятий рік?

Після 2022 року ми пережили безпрецедентний сплеск волонтерства та самоорганізації. За даними Rating, близько 49% українців були залучені до волонтерства. Понад 80% громадян регулярно донатять або допомагають армії та цивільним. А World Giving Index поставив Україну на друге місце у світі за рівнем допомоги незнайомцям і благодійності.

І це не просто якісь абстрактні цифри.

Це люди, які після роботи плетуть маскувальні сітки у школах та бібліотеках. Підприємці, які купують автівки для фронту замість розвитку власного бізнесу. Айтівці, які збирають FPV-дрони. Жителі будинків, які під час блекаутів скидалися на генератори та Starlink для всього під'їзду.

Після підриву Каховської ГЕС тисячі українців самостійно організовували евакуацію людей і тварин ще до того, як встигали нормально запрацювати бюрократичні механізми. Після обстрілів люди виходять розбирати завали, шукати сусідів і допомагати незнайомим людям, навіть коли самі перебувають у шоковому стані.

І ось тут, як на мене, виникає головне питання.

Що насправді сьогодні тримає Україну? Чергові гучні заяви політиків? Постійні конфлікти в соцмережах? Чи все ж мільйони звичайних людей, які попри втому, злість і страх продовжують робити свою роботу?

Мені здається, ми дуже часто недооцінюємо нормальних українців. Тих, хто не веде блогів і не пише пафосних постів, але щодня тримає на собі цю країну: військових, волонтерів, лікарів, учителів, енергетиків, рятувальників, бізнес, який продовжує працювати під обстрілами.

Так, війна дуже нас змінила. І далеко не лише в хорошу сторону. Вона зробила суспільство нервовішим, жорсткішим і більш виснаженим. Але водночас вона показала, скільки в Україні людей, які здатні брати відповідальність навіть тоді, коли державна система не встигає за реальністю.

Я думаю, найважливіше — пам'ятати, що ця війна все одно закінчиться.

Питання лише в тому, якою країна вийде з неї після всіх втрат, конфліктів і виснаження. Чи збережемо ми людей, довіру та здатність будувати щось нормальне після війни. Бо мало втримати території — важливо не втратити суспільство всередині них.

Бути українцем сьогодні — це відповідальність за майбутнє країни навіть у той момент, коли всі навколо страшенно втомилися.