Якщо вірити поясненням президента Зеленського, проблема була не в одному конкретному конфлікті. Президент фактично визнав, що взаємодія між Міністерством оборони та командуванням армії давно перестала працювати. Мовляв, без особистого втручання сторони навіть не сідали за стіл переговорів.

Але саме тут виникає головне питання.

Якщо Зеленський давно знав про цей конфлікт, то чому не вирішив його одразу? Чого він чекав?

У президента було кілька варіантів. Залишити все без змін і далі особисто бути єдиною людиною, яка здатна примирити сторони. Замінити лише Сирського. Замінити лише Федорова. Або провести комплексне кадрове перезавантаження, якщо він дійшов висновку, що система більше не працює.

Натомість було обрано зовсім інший шлях.

Спочатку звільнили Федорова. Після цього почалися масштабні протести, політичне загострення, багатогодинні переговори та спроби знайти компроміс. А вже після цього Зеленський усе одно звільнив Сирського і призначив Драпатого.

Складається враження, що цього разу не президент визначав порядок денний, а порядок денний визначав дії президента.

Більше того, пояснення Зеленського лише породжують нові запитання. Якщо він знав, що між Міністерством оборони та Генеральним штабом давно існує настільки глибокий конфлікт, що без його участі сторони не могли навіть розмовляти, то коли саме він зрозумів, що ситуація стала критичною? А якщо зрозумів це лише тепер, то чому вже за кілька днів виникла необхідність змінювати й головнокомандувача?

Ще один аргумент Зеленського - прагнення зберегти єдність. Проте наслідки його рішення виявилися прямо протилежними. Замість зниження напруги країна отримала протести, гострий політичний конфлікт, кризу довіри та необхідність кадрових змін.

Якщо метою справді була єдність, то чому звільнення Федорова призвело до протестів, гострої суспільної полеміки та кризи довіри, а рішення про зміну головнокомандувача було ухвалене вже після того, як суспільно-політична напруга набула загальнонаціонального масштабу?

Президент відповідає не лише за правильність своїх управлінських рішень. Він відповідає і за те, як вони ухвалюються, коли вони ухвалюються та яку ціну за них платить держава. Сильний керівник не доводить проблему до політичної кризи. Він вирішує її до того, як вона виходить у публічний простір, запускає ланцюг кризових подій і змушує владу в пожежному порядку виправляти власні помилки.