Є тема, про яку в українському суспільстві говорять дедалі частіше, але не завжди готові обговорювати відверто.

Чи всі українці однаково відчувають війну?

Ні.

Звичайно, має значення, де саме людина проживає війну. Житель Херсона, Сум чи Слов'янська об'єктивно відчуває її інакше, ніж мешканець відносно безпечного регіону. Але справа не лише в географії.

За більш ніж чотири роки великої війни в Україні сформувалися різні реальності.

Для одних війна — це окопи, штурми, поранення, загиблі побратими та постійний ризик не повернутися додому.

Для інших — щоденне очікування дзвінка від чоловіка, дружини, сина чи доньки, які зараз на фронті.

Хтось втратив дім, пережив евакуацію та змушений будувати життя заново.

А хтось адаптувався до війни настільки, що вона стала частиною повсякденного фону — з тривогами, новинами та донатами, але без постійного зіткнення з її найважчими наслідками.

Саме тут і виникають незручні питання.

Чому один чоловік четвертий рік воює, а інший такого ж віку та стану здоров'я весь цей час живе звичайним життям?

Чому для частини українських сімей війна стала щоденною реальністю, а для інших залишається значно віддаленішою?

І чи не звідси береться відчуття, що спільний обов'язок у воєнний час далеко не завжди є справді спільним?

Втім, проблема накопиченого відчуття несправедливості значно ширша за дискусію про мобілізацію.

Про це свідчить і ставлення до різних груп громадян, які постраждали від війни.

Одним із найочевидніших прикладів є внутрішньо переміщені особи, багато з яких уже понад десять років живуть між втраченим минулим та необхідністю будувати нове життя.

Будь-які прояви стигматизації чи недовіри щодо цих людей не сприяють суспільній згуртованості. Навпаки — вони поглиблюють внутрішні поділи, які війна і без того зробила помітнішими.

Бо за роки війни змінилися не лише наші обставини. Змінилися й суспільні настрої, система цінностей та сприйняття справедливості.

Беремо хронічний стрес. Психологи та медики вже давно говорять це. Постійна тривога, невизначеність, втрати, страх за близьких. Все це впливає на наш емоційний стан. Впливає на пам'ять, концентрацію, здатність контролювати емоції та навіть на фізичне здоров'я.

Коли ти роками живеш в умовах постійної загрози, то починаєш по-іншому дивитися на світ та інакше оцінювати те, хто і яку ціну платить за війну.

Саме тому громадяни, які мають принципово різний досвід війни, часто не розуміють одне одного.

Не дивно, що дедалі більше українців ставлять питання не лише про перемогу, а й про те, наскільки рівномірно розподіляються ризики, втрати та відповідальність у воєнний час.

І тут виникає небезпечна тенденція.

У суспільстві накопичуються взаємні претензії та образи, які посилюють внутрішню напругу. Соціальні мережі лише підживлюють ці процеси.

У результаті зростає недовіра між людьми, які формально перебувають по один бік фронту.

Війна залишає шрами не лише на тілі, а й у свідомості. І ці шрами будуть впливати на українців ще багато років після завершення бойових дій.

Тому головне питання сьогодні не в тому, хто страждає більше.

Головний виклик полягає в іншому: чи зможемо ми зберегти взаємне розуміння всередині країни, де люди проживають одну війну, але мають абсолютно різний досвід.

Бо війна одна. Проте її наслідки кожен відчуває по-своєму.

Перемога не скасує автоматично накопичену втому, недовіру та взаємні претензії. Тому працювати над суспільною згуртованістю потрібно вже зараз, а не після завершення війни.