Нещодавно Україна провела черговий обмін полоненими з «Л/ДНР», який був малочисельним і незрозумілим в аспекті списків. На цьому тлі останнім часом почастішали заяви з приводу того, що Україна віддає терористів, натомість забирає не військових, а криміналітет і невідомих осіб.

Варто зауважити, що під час останнього обміну, українська сторона віддала «Л/ДНР» кілька осіб, на прикладах яких можна продемонструвати роботу українських спецслужб та їхню специфіку, і спростувати т. зв. «зраду» щодо того, що Київ віддає терористів і диверсантів.

16 квітня українська сторона віддала такого собі Дмитра Якуба. Наприкінці січня 2017 року він був затриманий СБУ за звинуваченням у підготовці замаху на радника міністра внутрішніх справ Антона Геращенка. Якуб неодноразово судимий, відбував покарання на території АР Крим, а потім, за версією слідства, начебто був завербований російськими спецслужбами і перекинутий на територію України для терористичного замаху. Так от, попри те, що людина була затримана ще в січні 2017 року, українські суди досі не оголосили йому вирок і усі ці роки він перебував під слідством. Це демонструє цю кримінальну справу зовсім під іншим кутом і дає підстави стверджувати про інспірування замаху на Геращенка.

До такого висновку підштовхує і заява екс-глави СБУ Василя Грицака. 21 січня 2017 року на прес-конференції він заявив про затримання двох осіб, які планували замах.За його словами, вони начебто місяць перебували під контролем СБУ, спецслужба їх відпрацьовувала. Їхнім завданням було встановити маршрути пересування Геращенка і закласти вибуховий пристрій у автомобіль народного депутата. Водночас, не зовсім зрозуміла підготовка т. зв. «диверсантів». Навіщо тиждень відслідковувати маршрут пересування та місце проживання Антона Геращенка, якщо ще 23 листопада 2016 року його адреса була опублікована у відкритих джерелах на сторінках видання Страна.ua? Тобто, за два місяці до затримання підозрюваних, уже було відоме місце проживання народного депутата. До речі, затримали «терористів» саме поблизу місця проживання радника глави МВС.

У цій справі фігурує т. зв. «третя особа», позаштатний співробітник СБУ. І найголовніше – це досить сумнівний вибір виконавців і знаряддя злочину з огляду на специфіку російських спецслужб. Це раніше судимі особи. За версією слідства, готуючи вбивство, вони кілька разів виїжджали до РФ для отримання подальших інструкцій. Знаряддям же убивства повинен був стати перероблений під бойовий газовий пістолет ІЖ-79, який, до речі, заклинило під час пристрілки. Тоді, за версією слідства, російські спецслужби вирішили поміняти газовий пістолет на не менш екзотичну саморобну вибухівку. Показово, що вибухівку «терористи» отримали від невстановлених слідством осіб. Примітно, що за успішну реалізацію свого злочинного плану вони мали отримати 50 тисяч доларів. В той час, як убивство чеченського добровольця Адама Осмаєва російські спецслужби, за версією СБУ, оцінили у 200 тисяч доларів. Тобто, усі ці моменти породжують багато питань. З огляду на цю низку факторів, на мою думку, ця справа є постановочним, а не реальним замахом на радника глави МВС Антона Геращенка.

І друга особа, яку Україна передала ОРДЛО 16 квітня – це Олексій Лазаренко. З версією СБУ, він передавав ФСБ РФ військову інформацію про українські винищувачі. Працював цей терорист слюсарем на Запорізькому авіаремонтному заводі «Мігремонт». І тут мені незрозуміло, як слюсар міг отримати доступ до військових таємниць і передавати їх агресору? Тим не менше, цього слюсара затримують і буквально за два місяці суд оголошує йому вирок – 9 років ув'язнення. Тобто, на відміну від терориста, який мав підірвати радника глави МВС Антона Геращенка, цей т. зв. «терорист» отримав вирок упродовж двох місяців, а справа проти терориста-підривника триває 3 роки і він досі не отримав судовий вирок. Причому останнього терориста віддають в ОРДЛО, як такого, що пройшов юридичну очистку. До речі, дуже показовим є той факт, що у вересні 2019-го «агент ФСБ» Лазоренко вже фігурував у списках на обмін з РФ, проте, категорично відмовився виїздити.

Закрадається підозра, що українські силовики таким чином прикривають т. зв. «хвости» чи «провали» під час попередніх затримань, коли списки на обмін поповнювалися вельми сумнівними методами. Тобто, передали РФ «терориста», справа закрита і на цьому питань більше нема. Хоча питання з боку правоохоронних органів, передусім, прокуратури, мали б виникнути. Ці два приклади зі списку обміну дають зрозуміти, що ці т. зв. «терористи», не мають абсолютно жодного відношення до реальної терористичної діяльності на території України. Це ж породжує сумніви в доцільності перебування тих чи інших людей у списках на обмін".

І ще один фактор – це інформаційна "засвітка" тієї чи іншої людини, що може сприяти її внесенню до списків на обмін, як це було в попередні роки, коли бойовики відмовлялися верифіковувати і підтверджувати заручника. Саме така інформаційна "засвітка" дозволяла витягнути людину з місць позбавлення волі. Натомість, українська влада категорично відмовляється обговорювати списки на обмін із громадськістю.

Щодо перевірки СБУ осіб, яких терористи повертають Україні під час обмінів полоненими. Наприклад, під час попереднього обміну, українській стороні передали 4 осіб, які брали безпосередню участь у катуванні українських бранців. Тобто, можна зрозуміти повернення українських громадян з ОРДЛО, навіть тих, які мають певні проблеми із законом. Водночас, хотілося б, аби Україна спочатку повернула додому військовослужбовців, дійсно українських патріотів, які відбувають покарання, і вже потім кримінальних злочинців.

Схожа ситуація відбулася і під час останнього обміну 16 квітня, коли Україна повернула 20 осіб. Серед них були двоє військовослужбовців, зокрема 22-річний Микола Гриненко з Миколаївщини, військовослужбовець 79 десантно-штурмової бригади. Він потрапив до рук терористів на Донеччині 23 січня 2019 року. Одразу після зникнення Гриненка, правоохоронці відкрили кримінальне провадження за статтею "дезертирство", а згодом з'явилося ще одне – про зникнення людини.

Інші особи, яких повернули в Україну за обміном, так само викликають питання. Серед них є співробітник правоохоронних органів "ДНР"", і особа, яку підозрювали у скоєнні кримінальних злочинів ще за часів України. Тож виникає дуже комплексне питання – чому не відбувається верифікація списків полонених, яких висувають на обмін?

Варто звернути увагу і на вигоди від таких недосконалих обмінів для т. зв. "Л/ДНР" і Росії. Елемент їхньої вигоди присутній. І тут є один нюанс. Під час попередніх т.зв. "великих обмінів", бойовики, передусім Росія, постійно кричали, що Україна вносить до списків на обмін абсолютно "лівих" людей, які не мають відношення до діяльності "Л/ДНР" чи російських спецслужб. Однак сьогодні РФ змінила риторику і тепер уже не згадує та не порушує питання щодо верифікації таких осіб. Це дає підстави говорити про те, що Росія фактично "закриває очі" на подібні процеси, аби лише реанімувати Мінські домовленості і продемонструвати їхню життєздатність. Саме тому Росія погоджується на обміни, але порушує процедуру їхнього практичного втілення.

На мою думку,Російська Федерація таким чином намагається продемонструвати, що Мінські домовленості безальтернативні, що вони працюють і виконується хоча б один із пунктів підписаних угод. Це дозволяє Кремлю вимагати від Києва верифікації політичної частини Мінських домовленостей – затвердження у Верховній Раді т.зв. "формули Штайнмаєра". Тобто, під прикриттям обмінів, Росія намагається реанімувати і власну версію Мінських угод, і протягнути реалізацію їхньої політичної частини. Це головний "підводний камінь", який несе суттєву небезпеку для політичного устрою нашої держави.