Сьогодні день пам'яті героїв Крут. Про деталі того бою, про те хто саме там бився, і особливо про те, чому проти більшовицьких банд Єгорова, Берзіна та Кудінського опинився зведений загін київських курсантів, посилених групою студентів – я вже писав. Детально про це прочитати можна за посиланням.

https://texty.org.ua/articles/42677/Bij_pid_Krutam...

Але я зараз не про це. Я про інше. Так, Крути це приклад бою, коли з одного боку давили відверті вороги, а з іншого боку всіляко ставили підніжки так би мовити «свої» — тодішні керівники Центральної Ради з числа соціалістів Винниченка та Грушевського. Та чи була та жертва даремною?

Ні, не була. Не була з багатьох причин. По-перше, зведений загін капітанів Носенка і Гончаренка справді зупинив просування банд Берзіна та Єгорова на Київ. Більшовики ніколи точно не називали цифри своїх втрат під Крутами, та коливатися вони можуть від 300 рил, до 1000+. Без перебільшення – до 29 січня 1918 р. більшовики таких втрат ще не зазнавали.

Час, виграний «крутянами» дозволив посилити оборону Києва – туди встигли прибути вояки полковника Петріва, Петра Болбочана, тощо. Створи Центральна рада повноцінну оборону – за Київ можна було б добряче поборотися. Проте саме бардак створений Центральною Радою, штовхнув генерала Прісовського та полковника Натієва на формування Окремого Запорізького загону – до нього влилися учасники бою під Крутами. Окремий Запорізький загін згодом став Запорізьким корпусом армії УНР. Денікінська розвідка запорізький корпус характеризувала просто: «Найбільш боєздатне формування петлюрівських військ».

Саме запорожці зимою-весною 1918 р. звільняли від більшовиків Київ, Харків, Катеринослав (Дніпро), Бахмут, Симферополь, Бахчисарай. Саме запорожці у січні-лютому 1919 р. обороняли Харків, Полтаву, Кременчук, билися в «Чотирикутнику смерті». Саме запорожцям належала остання перемога регулярної української армії (до звільнення Слов'янська у червні 2014 р.) – контрнаступ проти білогвардійців Денініка під Вапняркою.

Зрештою, саме запорожці склали кістяк військ, що здійснювали Перший Зимовий похід. Запорожці билися проти червоних навіть тоді, коли колишній лідер Директорії УНР Володимир Винниченко намагався стати заступником голови Раднаркому червоної УРСР. Війна для вояків-запорожців завершилася Ризькою угодою 1921 р. Тоді ще лишалося чимало живих учасників бою під Крутами.

Саме тоді й почали творити так би мовити «міф Крут». Міф цей, як взагалі більшість міфів був дещо далекий від реальності (особливо – у виконанні прибічників соціалістів Петлюри і Грушевського), проте треба визнати – на цьому міфі були виховані цілі покоління борців за незалежність України. Міф Крут був одним з наріжних каменів патріотичного виховання в організаціях ОУН та загонах УПА – як приклад самопожертви молоді, що зупинила ворожі лави. Крути називали «українськими Фермопілами». В складі Української повстанської армії воював загін «Крути».

На цьому можна було б і завершити – на патетичній ноті. Але було й ще дещо, що залишилося нам від учасників бою під Крутами, а зрештою – і всіх Перших Визвольних змагань. Залишилися томи мемуарів – згадок безпосередніх очевидців того, що відбувалося в Україні від березня 1917 р. по весну 1921 р. Ці мемуари ще й досі примушують переосмислити те, що відбувалося тоді – і точно визначити героїв і антигероїв. Як зараз пам'ятаю – мій особистий інтерес до тих подій через відчуття що було там все далеко не просто, почався з мемуарів сотника Степана Цапа, уривок з яких я прочитав у газеті «Самостійна Україна».

Семуари сучасників зламали чимало міфів. Вони примусили по новому поглянути, на історичні постаті. На головного отамана Петлюру. На гетьмана Скоропадського. На Грушевського з Винниченком. Досі примушують. Повідомляють нащадкам про помилки минулого. Аби – не повторилися.

Все було недаремно тоді. І зараз – все не даремно.