Я не буду переказувати програму партії «Європейська солідарність» і цілі які декларують її лідери. Я розповім про те якими я бачу цілі «ЄС» на наступний час, і чому я підтримую саме цю партію. Отже.

Будістська мудрість говорить, аби досягти просвітлення треба подолати свого ворога і самого себе. Ворог визначений і відбитися від нього ми зуміли. Це – уже прогрес (під час Перших Визвольних змагань України не вистачило навіть на це). Тепер українська нація зустрілася з противником набагато більш небезпечним – із самою собою. З тими проблемами, які в світогляді українців (тобто людей які вважають себе такими, по крові, по громадянству, або за власним вибором) були присутні завжди, але на них заплющували очі через наявність проблеми більш важливої – боротьби з ворогом у всіх його втіленнях (комуністи, кремлівські пахолки з Партії Регіонів, «корпуси ДНР-ЛНР», тощо). А долати самих себе – набагато важче ніж долати ворога.

Пригадайте як ви уходили з батьківського дому, аби жити самостійно. Пригадайте, як ви кидали насиджену роботу, аби поринути у пекло свого першого бізнесу. Згадайте скількох комплексів та ілюзій вам довелося позбутися, і які зусилля знадобилося зробити над собою? А тепер усвідомте – от саме це мусить зробити ціла нація. Навчитися жити «на свої». Збагнути що інтереси країни – вищі за егоїстичне «мені винні». Це важко.

Розумієте, коли на початку війни західні дипломати просторікували про фінляндизацію України, вони справді не бачили іншого варіанту нашого співіснування з РФ, ніж той що був у Фінляндії після Другої Світової війни. Як бачимо нині – не безпідставно на Заході так вважали. Але Україна тоді продовжила опиратися і вимагати до себе ставлення як до рівноправного партнера. Україна за Порошенко високо задрала планку своїх вимог до світу.

П'ять років прибічники Порошенка прожили з ілюзією, що українці після Революції Гідності змінилися. Ми бачили волонтерський і добровольчий рухи. Ми бачили нечисленні «Майдани-3», «редути дурко-блокади», «міхомайданчики». Бачили ганьбище у вигляді пустого сектору прибічників ЗЕ під час «дебатів на стадіоні». Так, українці змінилися – але лише якась їх частина. Нині ми відкриваємо, що навіть на Майдан чимало людей виходили за перемінами у вигляді «халяви від держави», за «аби не було корупції, але хай кум все порішає», і за «працювати як на ЗАЗ, а з/п отримувати як на БМВ». Ми бачимо людей які марять більшовицьким «відняти і поділити» перекладеним на сучасну у вигляді «конфіскувати майно у корупціонерів». І ще на Майдан виходило чимало ідеалістів, які всерйоз вірять, що ніде в світі корупція не переможена – а ми мусимо, бо лише тоді…

Реальність же така, що власна держава – це не тільки преваги, у вигляді мови, громадянства і ресурсів території країни. Це ще й відповідальність та необхідність важко працювати. І жертвувати. Необхідність змиритися з тим, що навіть високопосадові люди – лише люди. Що корупція існує скрізь – питання в обсягах. Що скрізь політики будують схеми – питання лише в характері. Що держава – важливіша за «стандарти». Що в Італії можуть посадити Марківа. Це – життя. Інакше – не буває. Ідеалізм – шкодить і позбавляє майбутнього. Час збагнути.

І люди, які це уже збагнули – існують. Це – ті самі 25%. Не всі вони проголосують за «ЄС», але мітинг підтримати прийдуть точно. У країни лише два шляхи. Або – далі рватися вперед, аби подолати системні проблеми країни на шляху до успіху. Або – у блаженну фінляндізацію, варити вареники пихатим туристам з Москви і Челябінська. В парламенті потрібна сила яка буде вимагати продовження необхідних для країни (хай навіть дуже болісних) реформ та збереження всього що створено – армія, мова, віра, децентралізація, інвестори, 42% експорту в ЄС, реформи, тощо й тощо. Чи під загрозою все це? Так, під загрозою. І навіть не через реванш проросійських сил. Є річ набагато страшніша – некомпетентність влади. Симон Петлюра не здійснював реванш – він був щирим патріотом. Але країну довів до зникнення. Чому? Бо був дилетантом. Це не мусить повторитися вдруге.

«ЄС» відстоює прозахідний вектор розвитку. А головне – «ЄС» має кадри, досвідчені і компетентні, аби вести країну в західному напрямку, здобуваючи успіхи. Так, з тими хто розчарований та став жертвою телепропаганди ворогів і політботів, та поширеної «крисними ідіотами», доведеться багато розмовляти, переконувати, наводити аргументи. Іншого шляху – нема. Політична боротьба – в цьому.

Я не знаю скільки «ЄС» візьме на виборах – це покажуть лише підрахунки голосів. Але я знаю, що «ЄС» пройде у Верховну раду. І саме «ЄС» мусить стати кістяком тої частини народних обранців, які вимагатимуть збереження курсу на Захід. «ЄС» мусить стати лідером проукраїнських сил у парламенті. Хай навіть лідером меншості. До меншості приєднається інша меншість і вони стануть більшістю.

Це мусимо зробити ми всі. Прийти. І проголосувати.