site.ua
член клубу

Дівчина-френд написала пост, як її чоловік їздив по справах до Пітера, і як росіяни (навіть ті що вважають помилкою віджим Криму та ідіотом Путіна) з упертістю тупорилого ватника стверджують «Україна і Росія будуть одною державою. Не за цього Путіна – так за наступного. Обов'язково». Явище ледь не масове. Кожен, хто контачив з росіянами знає, для більшості з них єдина країна з Україною – це ідея-фікс.

Існує деталь, яка сильно відрізняє ситуацію нинішню від останніх років совка наприкінці 80-х. Падіння цін на нафту, економічні проблеми, санкції Заходу – все це уже було. Було й інше. У той час, як з кожного телевізора, радіо, праски та електробритви радянській людині казали, що «навколо вороги», сама радянська людина, в масі своїй, до цих слів ставилася вельми скептично. Серед простих людей, крім упоротих комуністів, юдофобів та прото-колорадів (я це пам'ятаю) панувала інша думка – на Заході немає черг, там немає дефіциту, там можна ходити до церкви без перспективи бути розібраним на партзборах, тощо й тощо. Там – не проблема купити магнітофон і джинси, танцювати брейк і відкрито лаяти уряд. Там – як у людей.

«Вот так! Вот так! Живут Америка с Европой. Вот так! Вот так! Ну а у нас все через...» Пам'ятаєте?

Не те зараз. Пересічний росіянин відчуває погіршання економіки гаманцем, з тривогою слідкує за курсом долара і ціною на нафту, трясеться від загрози втратити роботу, але свою країну винною у ситуації не визнає. Він твердо переконаний, що це Росію гнобить Захід. Це Росія – біла і пухнаста. Це Росія повертає собі своє у Криму та на Донбасі, а не Україна. І зрештою Україна і Росія – братські країни. Та які там братські? Один народ!

Мені траплялися російські нацики, які стверджували, що Росії треба приєднатися до України та погодитися на столицю у Києві, якщо для України приєднатися таке болісне. Проведіть досвід. Не сваріться з росіянином, не знаходьте йому образливих епітетів – просто кажіть раз до разу що він вам не потрібний. Що вам байдуже, що робиться у Росії. Вам до лампочки хто у них президент. Вас не цікавить, що думає про вас пересічний росіянин. Вам – байдуже. Росія вам – не потрібна. Край.

Гарантую – сказ злетить до небес і перейде у становище катарсису.

Росіянин може змиритися з неприйняттям, з відразою, навіть з ненавистю. Але – не з байдужістю.

Давно помічено, що ставлення Росії до України дуже нагадує ставлення покинутого чоловіка-невдачника до розумниці-дружини, яка втомившись від постійних непомірних амбіцій благовірного на тлі більш ніж скромних результатів, поселилася окремо і розлучилася по суду. Все, мовляв, кортить завойовувати небеса – завойовуй, але сам. Без мене. Не цікавий. Не хочу. Край.

Ситуація, справді, схожа. Безумовно, з боку Росії мають місце і ревнощі (з ким вона там, якщо не зі мною?), і глибока образа (невже я їй більше не цікавий?), і удар по самооцінці (якщо вона іде, значить я – нікчема?) і спроба знайти прості образливі пояснення (пригод їй бракує! Шльондра!), і пошук чиїхось інтриг (це все теща нашепотіла – це все Захід інтригує) і сподівання, що скоро повернеться (та де вона подінеться?). А коли стає очевидно, що не повернеться – приходить лють (ах он вона як? Ну я їй зараз влаштую!). Переконання що «ми – одна сім'я» (Росія і Україна – один народ) – це просто наріжний камінь, не було б його, не було б усієї конструкції. Додайте ще й те, що живуть наші розлучені по сусідству (через кордон) і регулярно одне одного бачать, тож біль загострюється знову і знову ледь.І так само, як у ситуації розлучення чоловіка-невдахи і дружини-розумниці, процес позбавлення від фантомних болів зруйнованого шлюбу – розділення держав, довгий, болісний і украй виснажливий для обох сторін. Спроби нагадати про себе у будь який, навіть найбільш огидний спосіб, у покинутого чоловіка – перманентні. Ранить не ненависть, ранить байдужість. Ти – не цікавий. Ти – не потрібний. Тобою нехтують – і тим знову вказують на твою нікчемність.

Розвернутися і піти – значить визнати, що вона права. Це важко. Це неймовірно боляче. Від таких потрясінь чимало людей ламаються, спиваються або стають іграшками в руках сектантів та інших авантюристів.

Картинка дуже схожа, але не повна. Повною вона була б, якщо припустити що наші розлучені чоловік і дружина керували б спільним сімейним бізнесом, який з розлученням розділили між собою і стали одне одному конкурентами. При чому дружина (вона ж – розумниця) зразу почала робити успіхи і тим завдала удару не тільки по статевому самолюбству чоловіка, але й по його бізнес-самооцінці, амбіціям та впливу серед знайомих. Озирнутися не встигаєш, як за спиною починають шепотіти «Та нічого він негідний, за нього дружина все вирішувала. Невдачник». Дивлячись в звіти про фінансовий стан своєї компанії, сам ловиш себе на думці – таки так, невдачник. А це вже не боляче. Це – страшно.

Уявляєте?

Але хіба можна порівнювати Україну з Росією за рівнями економіки, впливу та політичною вагою? Відповідь – можна. Тепер – можна.

Україна за 25 років Незалежності ніколи не висловлювала якихось значних зовнішньополітичних амбіцій – всі ці роки ми огірочки ростили та стріху перекидали. Нам був байдужий весь світ – ми займалися своїми проблемами. І в процесі, ми й не помітили, що стали на пострадянському просторі проектом повністю альтернативним російському. Проектом, де на відміну від інших східнослов'янських народів, що перебувають в просторі кирилиці, існують і свобода слова, і вільні вибори, і політична конкуренція, і первинні інститути громадського суспільства. Додайте, що Україна – мабуть єдина з тріади Україна-Росія-Білорусь, чия економіка не прив'язана до експорту російського газу. Падіння цін на газ і нафту вдарило і по Росії, і по Білорусі – але не по нас. Стараннями тричі проклятого і чотирикратно висміяного екс-прем'єра Арсенія Яценюка, з газової голки Україна злізла, і до появи на Банковій чергового упоротого популіста, який поскаче до Москви укладати нові «взаємовигідні угоди» та гигикати в унісон з Путіним, навряд чи щось поміняється.

Ба-більше, не зважаючи на повномірну гібридну війну і всі похідні від неї, як-то падіння інвестиційної привабливості, втрату промислових районів, величезну кількість біженців і потребу знову й знову витрачатися на армію, економіка України наразі не просто припинила падіння, але й дещо стабілізувалася. Так-так, я знаю, курс долара, безробіття, неплатежі та незабезпеченість малозабезпечених груп – все це у нас є. Але шановні, бережи вас Боже колись відчути те, що відчували, не в приклад нам, багаті британці році так у 1942-му, коли з одного боку працювали паби і ресторани, а з іншого – країна сиділа на картках, а в історичних центрах міст спилювали чавунні паркани. При тому, що між економічним станом Британії на 1939 р. і пограбованої бандою Януковича Україною лютого 2014 р. різниця астрономічна.

Ремствувати на економіку України більше за всіх полюбляють українські ж невдачники, ті хто створює свій добробут самотужки, розуміють, якщо такі результати ми показали під час війни, із закінченням війни економіка пожвавиться ще більше. Мінімум – не помремо, і з протягнутою рукою до Москви не поповземо. І для Москви це звучить як вирок.

Статистика показує – ще до війни кількість людей, що приїздила на ПМП з Росії до України значно перевищував кількість людей, що мігрували у протилежному напрямку. Ба-більше, кількість людей, що приїздили до України з Росії, Білорусі та Молдови перевищував весь обсяг еміграції з України. Війна чисельність росіян, що приїздять до України на ПМП дещо зменшила, але несуттєво. Дивний факт – ненадійна, постійно бурхлива, непередбачувана та корумпована Україна виявляється більш привабливою для громадян Росії та Білорусі за їхні, такі стабільні та встаючи з колін режими. Ногами вони голосують, чомусь, за нас.

Вже очевидно, задавити нас військовою силою у Москви не вийде. Так, вона може об'явити масову мобілізацію, стягнути до наших кордонів всі свої війська, задіяти всю авіацію та влаштувати нам бойовий апокаліпсис. Але втрат вона зазнає таких, що захитається ситуація всередині самої РФ, дезертирство, ухиляння від армії та акції протестів матерів стануть явищем масовим. Зазомбованість-зазомбованістю, але у Другу Світову війну випадків, коли радянські офіцери посилали на три літери СМЕРШевців та особистів не були рідкістю – бо страх смерті прочищає мозок і розставляє все по місцях швидко та ефективно. Це зараз з нами воюють худо-гірко контрактники – та й те з промзони Авдієвки вже більше місяця вибити нас не можуть. Коли на фронті з'являться призвані висловухі коляни – треш почнеться ще той, а труни до Росії підуть ешелонами.

У Кремлі це розуміють, повірте. Не дурні.

З усього сказаного виходить прикрий для Росії висновок. Протистояння з Україною для неї це не просто втрата земель, які вона вважає своїми, і не просто спроба повернути нас до свого складу. Це – боротьба на пострадянському просторі з підростаючим конкурентом. Москва не може просто розвернутися і піти. Ухід Москви з Донбасу, а тим більше – з Криму означатиме що Москва програла війну.

І кому програла? Україні…

Так, Україна не висловлювала і не висловлює геополітичних амбіцій. Нам і не треба. Нам достатньо лишатися отакими які ми є – ростити огірочки і перекидати стріху. Ми одним фактом свого існування уже проблема для Росії. Проблема, бо взявшись оборонятися від російської навали, ми прийняли виклик. І встояли. У Генштабі Росії це чудово розуміють. Розуміють і в Кремлі. Уже зараз політики на просторах екс-совка почали обачливо озиратися на Київ у стосунках з Москвою – ви подивіться яким гоголем тримається перед Кремлем Лукашенко (а він же істотно залежить від їхнього газу!). Поставте себе на місце кремлянина і уявіть собі те, що уявляє він. Що далі? Економічна угода між Балтією, Білоруссю та Україною аби спільно дружити проти Москви? Подальше зближення з Польщею? Переорієнтація на Київ Кавказу та Казахстану? Пакт проти Росії між Києвом та Анкарою? Поява на кордоні країн Балтії вояків у «варані» та україномовного ефіру?

Не факт що все це буде – достатньо того, що у Москві цього бояться. Бояться, що з Україною доведеться поділитися і політичним впливом, і становищем альфа-самця на постросійському просторі. Бояться, що вже не тільки Україна, а й ніби союзні Казахстан і Білорусь у повний голос заговорять, що вони думають про «старшого партнера». Що казахи згадають про свій голодомор, а білоруси – про роздушене Москвою Литовське князівство та репресовану шляхту.

І станеться все це через оцих… що огірочки ростять і стріху перекидають.

Крім відчуття ревності і кривди, Москвою керує й інше відчуття – страху. Вони бачать Україна не поспішаючи, але наполегливо стає Москві конкурентом. Стає – навіть того не бажаючи, просто по факту того, що ми вдосконалюємо власну хату та здатні її захистити, і тому дружити з нами – комфортно. А з ними – ні. Тому процес невтримний і голосування за Україну ногами багатьма росіянами – лише перша ластівка.

Для Москви це означає, що її лідерству навіть на пострадянському просторі приходить край. А не хочеться. А страшно! Страшно залишитися на рівних з тими, ким іще вчора понукав. Страшно панові в татарському полоні разом з колишніми своїми кріпаками – татари за своїх миліші. Страшно навіть усвідомлювати таке. Тому й повторюють як папуги «Один народ! Все одне будемо разом! Все одне колись».

Коли вкотре почуєте від росіян щось подібне – уважно зазирніть їм в очі. Ви побачите там жах. Нелюдський жах. Посміхніться. Вони нам байдужі. Вони – інший народ. Нам – своє будувати. Чому бути – того не оминути.

Історію не обдуриш.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація