Повномасштабна війна перетворила інформаційний простір на ключовий елемент національної безпеки. Державне мовлення — це вже не просто журналістика, а інструмент стратегічної комунікації

Тому головне питання — хто наразі формує порядок денний і з яким бекграундом ці люди?

Саме в цьому контексті варто уважно подивитися на професійну біографію Андрія Діхтяренка.

Сьогодні він — ведучий національного марафону «Єдині новини #UAразом», з березня 2023 року — автор і ведучий ток-шоу «Новий відлік» на Суспільному. До цього працював шеф-редактором служби новин.

Втім, його біографія заслуговує окремої уваги.

З 2011 по 2014 рік Андрій Діхтяренко обіймав посаду прессекретаря, а згодом очолював пресслужбу Луганської обласної державної адміністрації за керівництва Володимира Пристюка.

Це був період, коли регіон жив у реальності тіньової економіки, незаконних копанок і політичної подвійності.

Трагедія під землею.

У 2012 році Луганщину сколихнула пожежа на незаконній копанці біля Свердловська. Під землею могли залишатися люди. Один шахтар згодом був знайдений мертвим. Про інших — лише припущення і «сумніви». Родини вимагали продовжити пошуки. Вони просили простого — спуститися під землю ще раз.

Реакція тодішньої обласної влади виявилася показовою. Ще до підтвердження загибелі чиновники публічно ставили під сумнів сам факт перебування людей під землею. Після трагічної знахідки адміністрація, посилаючись на рятувальників, фактично припинила активні пошуки, перевівши тему у формальну площину — «встановлення місцезнаходження на поверхні». Для родин це означало одне: держава більше не бореться.

Саме в цій точці з'являється Андрій Діхтяренко — не журналіст, не сторонній коментатор, а прессекретар очільника Луганської обласної державної адміністрації. Людина, яка говорить від імені влади.

Він тоді пояснював, що «відновити пошуки» не обов'язково означає відновити гірничорятувальні роботи, які можуть проводити тільки служби ДВГРС. За його словами, вони свою роботу завершили 4 лютого (через 2 дні після пожежі) і в копанці знайшли тіло тільки одного шахтаря. «У фахівців є великі сумніви, що окрім цієї людини в копанці були ще люди. Пошуками двох зниклих займаються зараз правоохоронні органи», – сказав він.

Це була не просто інформація. Це була офіційна рамка трагедії.

У момент, коли сім'ї чекали рішучих дій, публічному простору Діхтяренко пропонував формулу влади щодо завершеності й сумнівів. Така комунікація фактично знімала гостроту питання відповідальності — і за незаконну копанку, і за рішення згорнути пошуки.

І тут принципово: Діхтяренко виступав не як медійник, а як прессекретар очільника Луганської ОДА Пристюка. Його слова оформлювали позицію влади. А ця позиція виглядала як мінімізація трагедії через процедурні формулювання. Саме так формується системна безвідповідальність — не через гучні заяви, а через холодну бюрократичну інтонацію там, де йдеться про життя.

Форум депутатів: статус має значення.

Крім трагедії 2012 року, період 2013–2014 років у Луганську став точкою формування процесів, які згодом отримали назву «русская весна».

Під час Революції Гідності 9 грудня 2013 року у місті відбувся Форум депутатів усіх рівнів, який проходив в «ЛТК-Арена». За форматом і риторикою його порівнювали із Сєвєродонецьким з'їздом 2004 року — майданчиком, де свого часу просувалася ідея розколу країни.

На Форумі лунали гасла «федералізації», заяви про «захист регіонів», критика дій нової центральної влади, заклики до перегляду балансу повноважень між Києвом і областями. У тодішньому контексті це вже позиціонувалося як намагання сформувати альтернативний центр легітимності на сході країни. Саме тоді «федералізація» почала ставати перехідною ланкою до сценаріїв зміни територіального устрою України.

Інститут масової інформації тоді зафіксував напад «донських козаків» на журналістів під час висвітлення подій у Луганську. За повідомленням ІМІ, «журналісти змогли потрапити всередину будівлі лише після того, як за ними вийшов прессекретар Луганської облдержадміністрації Андрій Діхтяренко».

Сам факт нападу на журналістів свідчив про публічну демонстрацію сили щодо представників медіа. Це вже був не політичний форум, а простір, у якому силові елементи починали впливати на інформаційний процес.

І тут важливий не сам епізод виходу прессекретаря до журналістів, а його статус у той момент. Андрій Діхтяренко був не стороннім спостерігачем і не журналістом. Він обіймав посаду прессекретаря Луганської ОДА. Людина, яка представляла офіційну комунікаційну позицію обласної влади.

Тобто в момент, коли в регіоні звучали сценарії зміни територіального устрою України, коли формувався політичне підгунтя для подальших подій «русской весни» 2014 року, керівник пресслужби ОДА не міг бути «поза процесом».

Наступний крок відбувся 2 березня 2014 року. На сесії Луганської обласної ради депутати розглядали питання «Про суспільно-політичну ситуацію в країні». На сесії депутати Луганської обласної ради прийняли звернення до Верховної Ради, в якому заявили, що «в разі ескалації конфлікту вони залишають за собою право звернутися за допомогою до братнього народу Російської Федерації».

Окрім цього, депутати вимагали проведення референдуму щодо федерального устрою України та надання російській мові статусу другої державної, негайного припинення переслідування силовиків, які перебували в Києві під час акцій протесту.

Як повідомляло УНІАН, це рішення було прийнято вже після того, як журналісти залишили будівлю ЛОДА. Про це на своїй сторінці у Facebook повідомив заступник начальника управління ЛОДА Андрій Діхтяренко.

Зауважу, це був не кулуарний захід і не журналістська дискусія. Це була публічна політична акція в умовах стрімкої дестабілізації в країні. І участь у ній заступника начальника управління ЛОДА Андрія Діхтяренко — факт, який неможливо ігнорувати при оцінці подальшої кар'єри людини, що сьогодні представляє державне мовлення.

Зустріч із Болотовим та Царьовим.

5 травня 2014 року до Луганська приїхав Олег Царьов. У приміщенні міської ради зібрали мерів міст Луганської області. Був на цьому засіданні і Андрій Діхтяренко.

Головне питання, яке тут вирішували, — заборона проводити вибори президента України на території Луганської області та організація референдуму щодо визнання так званої «ЛНР».

Валерію Болотову підпорядкували силовиків міста та області, а мерам міст Луганщини наказали організувати референдум 11 травня з одним-єдиним питанням: «Чи підтримуєте ви незалежність „Луганської народної республіки“?

Відеофрагмент цієї зустрічі доступний у відкритому доступі.

На відео видно розмову Андрія Діхтяренка з очільником проросійських терористів Болотовим. І принциповий момент: ініціатором контакту виглядає саме Діхтяренко — він підходить першим, вступає в розмову з ватажком бойовиків. Атмосфера — без напруги, жодної перестороги з боку озброєної охорони Болотова. На відео це виглядає як комунікація людей, які знають одне одного.

І знову принциповий факт: за інформацією з відкритих джерел, на той момент Діхтяренко очолював пресслужбу Луганської обласної державної адміністрації.

І це відбувалося в умовах, коли в Луганську вже сталою практикою стали викрадення та вбивства проукраїнських активістів. Місто стрімко виходило з правового поля України, відбувалися збройні захоплення адмінбудівель і силових структур, формувався паралельний центр влади.

Пізніше Діхтяренко пояснював події весни–літа 2014 року так: усвідомлення небезпеки прийшло тоді, коли з'явилися погрози з боку бойовиків, а також коли загроза торкнулася його особисто. Після цього, за його словами, він почав вивозити родину, але, показово, що залишив він Луганськ лише на початку липня.

В іншому інтерв'ю він зазначав, що серйозність ситуації остаточно зрозумів на початку травня — саме під час засідання за участі Болотова та Царьова, де обговорювалося питання організації „референдуму“. Після цієї зустрічі, за його словами, було ухвалено рішення евакуювати дітей.

Але тут виникає логічна неузгодженість.

Якщо саме ця зустріч стала точкою усвідомлення загрози, то чому він залишався в Луганську до початку липня. Нагадаю, до 1 травня місто було захоплене проросійськими терористами: міліція, прокуратура, суди, ОДА та міськрада.

І ще одне питання, яке неможливо оминути: якщо, за його словами, на його адресу надходили погрози з боку бойовиків, то як пояснити спокійну комунікацію на відео? Чому цей контакт виглядає як розмова знайомих, а не як ризикована спроба отримати коментар у ворожому середовищі?

Контекст пояснює ексначальник Луганського управління СБУ генерал-майор Олександр Петрулевич. За його словами, „Болотов був у Єфремова і стежив за копанками ( нелегальні шахти). Болотов із них гроші знімав, перед Єфремовим звітував, дещо ментам-податківцям відстібував – і все: ніхто ці нелегальні шахти не помічав і не закривав“.

Тобто йшлося не про випадкового польового командира, а про людину, інтегровану в регіональну систему впливу. Більше того, за словами Петрулевича, » у Луганську бізнес «50 на 50» ділився між Єфремовим і Королівською. За будь-якого політичного розкладу Партія регіонів та «Батьківщина» залишалися «в шоколаді».

Запам'ятайте цей епізод.

«Ми хочемо миру».

Окремо варто згадати події вже після виїзду Діхтяренка з Луганська. 2 липня 2014 року в Києві відбулася акція під гаслом «Ми хочемо миру». Формально — мирна ініціатива, фактично — публічна критика АТО в момент, коли держава лише починала чинити організований системний опір російській агресії.

Гасла звучали привабливо — «мир», «припинення війни», «діалог». Однак у контексті весни–літа 2014 року вони ставили під сумнів право України на силову відповідь на захоплення її територій і об'єктивно розмивали легітимність АТО.

У публікаціях того часу зверталася увага на політичну наближеність організаторів акції до представників Партії регіонів. А це вже додає зовсім іншого контексту. Бо йдеться не просто про абстрактний «пацифізм», а про середовище, пов'язане з колишніми регіональними елітами — тими самими, що визначали політичний ландшафт Луганщини до 2014 року.

Серед організаторів акції — редактор «Реальної газети» Андрій Діхтяренко.

«Реальна газета» — луганський суспільно-політичний тижневик, що виходив до середини липня 2014 року, а згодом став онлайн-проєктом. За словами Діхтяренка, він був її редактором у 2006–2007 роках і з 2013 року.

Як повідомляють «Новини Донбасу», історія видання пов'язана з Наталією Королевською, яка свого часу придбала луганське друковане ЗМІ та провела ребрендинг. За словами Діхтяренка, він прийшов зі своїм проектом та запропонував назву «Реальна газета». «Спочатку все було непогано, це були 2006-2007 роки, а потім Королевська вирішила „подружитися“ з БЮТ… Королівська закрила видання у 2013 році. Я почекав півроку, після чого можна було відкривати газету з такою ж назвою, і запустив її наново у жовтні 2013 року, вже як власник» , – розповідає Діхтяренко.

І в цьому контексті варто згадати вже наведені слова ексочільника Луганського УСБУ про тісне переплетення бізнесу Ефремова та Королівською в регіоні. Якщо місцеві політичні «еліти» області роками діяли в межах спільних домовленостей, то спокійна комунікація ватажка проросійських бойовиків Болотова з Діхтяренком на відео під час обговорення сценарію так званого «референдуму» виглядає не випадковою, а вписаною в усталену систему зв'язків.

Скажи мені хто твій друг…

Окремої уваги заслуговують публікації «Реальної газети» періоду «русской весни» в Луганську.

21 березня 2014 року видання опублікувало матеріал під назвою «Я відчула запах громадянської війни». У статті йшлося про приїзд до Луганська російської військової кореспондентки Дар'ї Асламової. «Реальна газета» повідомляла, що публікує фрагменти її розмови з редакторами видання — письменником Глібом Бобровим та журналістом Андрієм Діхтяренком — на тлі розпалу російсько-української інформаційної війни.

Бобров — письменник, член Спілки письменників Росії та нинішній голова «спілки письменників ЛНР». Його роман «Епоха мертвонароджених», виданий у Москві, був присвячений гіпотетичній громадянській війні в Україні — задовго до подій 2014 року.

Співавтор (із Миколою Грековим, Костянтином Дерев"янком) книги "Тарас Шевченко — хрещений батько українського націоналізмузму" (Луганськ, 2005), та співавтор (із Костянтином Дерев"янком) "Українка проти України". (Луганськ, 2012).

Колоритний персонаж. Такий собі луганський Олесь Бузина.

Утім, не він такий один у колі спілкування Діхтяренка.

Серед організаторів київської акції "Ми хочемо миру" 2 липня 2014 року, окрім Діхтяренка, був Олексій Блюмінов. У 2015 році ресурси самопроголошеної "ЛНР" представляли його як "політичного експерта, який співпрацює з медіа країн СНД. При цьому він мешкав на підконтрольній Україні території та публічно коментував для російських ресурсів "системну кризу" та "зовнішнє управління в Україні".

Ну, і нарешті народна депутатка ВРУ 9-го скликання від забороненої партії "ОПЗЖ" Королевська Наталія. За інформацією "Чесно", фігурантка кількох антикорупційних розслідувань. Поширювала фейки російської пропаганди про радикалів та відсутність політичної волі щодо вирішення "конфлікту" та Донбасі, звинувачувала Україну у війні на Добасі. ГПУ розслідувала причетність Королевської до фінансування луганських проросійських бойовиків.

Контекст і коло контактів Діхтяренко у таких випадках говорять не менше, ніж окремі епізоди.

Суми 2025: питання інформаційної безпеки

13 квітня 2025 року російські війська завдали ракетного удару балістичними ракетами "Іскандер-М" по Сумах. Загинули 35 цивільних. Вербна неділя перетворилася на день жалоби. Світові медіа говорили про черговий доказ цілеспрямованих атак по мирному населенню.

Але вже наступного дня інформаційна картина почала змінюватися.

14 квітня о 12:06 "Суспільне" опублікувало повідомлення про загибель полковника Юрія Юли з посиланням на Бердичівську військово-цивільну адміністрацію. Згодом новину було видалено. Проте приблизно за пів години російські інформаційні ресурси почали активно цитувати це повідомлення, просуваючи тезу, що удар нібито був спрямований по військовій цілі.

Фактично публікація українського державного мовника стала елементом аргументації для російської пропаганди. Вона дозволила змінити акцент: із масового вбивства цивільних — на "військовий об'єкт".

Формально "Суспільне" посилалося на офіційне джерело. Але у воєнний час питання не зводиться лише до джерела. Питання — у прогнозуванні наслідків.

Чи були прораховані ризики інформаційної експлуатації? Чи працюють у державному мовнику протоколи оцінки чутливості даних? Чи враховується, що навіть одна деталь може стати частиною ворожої інформаційної операції?

Особливо якщо йдеться про трагедію з міжнародним резонансом.

Андрій Діхтяренко раніше пояснював свою місію на "Суспільному" як реформування новинного підрозділу — зробити його швидким, адаптивним, здатним оперативно охоплювати великі масиви інформації.

Але випадок із Сумами демонструє іншу проблему: швидкість не може переважати безпеку. В умовах війни кожна публікація державного мовника — це не лише журналістський матеріал, а потенційний інструмент інформаційної війни.

І саме тому цей епізод не можна розглядати окремо від його посадової ролі. Йдеться не про пересічного журналіста. Йдеться про людину, яка впливала на новинну політику державного мовника в період війни.

На цьому тлі постає ширше питання: як формується кадрова політика державних медіа? Чи проходять особи, які визначають інформаційний порядок денний країни під час війни, повну та всебічну перевірку?

Я звертаюся до Служби безпеки України та Ради національної безпеки й оборони з вимогою надати роз'яснення щодо критеріїв призначення на ключові позиції в державному мовленні та механізмів оцінки ризиків інформаційної безпеки.

Йдеться про принцип: під час війни інформаційний фронт — це ключова частина загальної системи оборони держави. І суспільство має право знати, хто саме його формує і за якими стандартами ухвалюються рішення.