Кожен українець є неймовірним індивідуалістом. 
Це і наша вада, і наша сила одночасно, і горе, і щастя.
До речі, тому свого часу саме в Україні чудово прижилися ідеї анархізму та махновський рух, вони як елементи конструктора Lego, чудово лягли на нашу ментальність.

Можливо, тому українці сприймають державу як дещо абстрактне, не конкретне, та й взагалі — щось таке, що їм особисто не належить.
Тобто, є він, «проста людина», і є якась там держава, яка існує ніби окремо і він до неї відношення не має, тому нічого від неї не очікує особливо, але і сам для неї щось робити не хоче.
Це таке собі хуторянство у найгіршому його вигляді: «от коли ворог до мене в хату прийде, от тоді я ого-го, еге-гей і ата-та!». 
Врешті приходить той самий ворог і виявляється, що один в полі не воїн і що єдине, на що спроможний простий нарід — це героїчно тікати до кордону.
Цю ментальну особливість чудово знає наш ворог і дуже грамотно це використовує в інформаційній боротьбі, що показує його операція зі зриву мобілізації в Україні. Проведена вона не геніально, не блискуче, але однозначно результативно.

Так, мова не про всіх українців, само собою. «Войовнича меншість» об'єднується, йде до війська, волонтерить, допомагає армії, але меншість є меншість, пасіонарна частка населення — це завжди не більше 20-25%. 
У нашого противника така сама ситуація, ідейних у війську майже не лишилося, зараз туди йдуть або ті, хто повівся на «длінний рубль», або ті, хто ув'язнення погодився змінити на війну, добровольці «за ідєю руськага міра» теж закінчилися.

До чого цей довгий спіч.
Коли дивишся на зруйновані будівлі на лінії зіткнення, то розумієш: тут жили люди. Люди, які вважали, що їхнє — це ті самі квартири та будинки, а все, що за їх межами — вважали чимось абстрактним і навіть чужим.
І тепер саме ЇХНІ домівки зруйновані або окуповані, ЇХНЄ майно згоріло або розграбоване, і ВОНИ вимушені шукати свою долю в інших місцях.

Війна — це не абстракція, війна конкретна, і вона рано чи пізно торкнеться кожного.