Сьогодні на майданчику я бачила таку сцену: хлопчик років 4 штовхає на гірці дівчинку. Мама хлопчика кричить: «що ти робиш? Дивись, що ти наробив: через тебе дитина плаче.» І при тому ніжно його гладить по волоссю, хлопчик сміється і знову вилізає на гірку.
Сиджу собі та й думаю.. А потім всі дивуються, чому ні дорослі, ні діти не вміють просити пробачення.. Чому діти роблять одні і ті ж пакощі і «вічно не слухаються»..Чому діти, які стають дорослими, впевнені у безкарності.. Чому дорослі не навчені комунікувати.. А все то іде з дитинства.. Коли мама не показує своєму синові, що за погані вчинки потрібно просити пробачення, коли сама не просить пробачення від імені свого сина (якщо це менша дитина), коли не позбавляє свого сина певних благ, якщо той повторить свій поганий вчинок.. Згадалося, як 2-річний Богданчик подав руку хлопчику, що зашпортався і впав.. В мене тоді сльози виступили на очах.. І не кажіть мені про соціум, бо саме від батьків дитина переймає навики спілкування з людьми, і саме з раннього-раннього дитинства.