Сумно визнавати, але схильність до самонавіювання разом із постійним пошуком винних і талантом регулярно обирати не тих гетьманів є нашою національною рисою. Ми сміємось над тими, хто вірить московському телебаченню, а самі ладні повірити в найнереальнішу нісенітницю. Що там? В мережі з'явилася картинка чергової західної селебретіз у вишиванці? Радіємо! Це перемога! Російському актору хтось приписав, фразу, в якій він нібито підтримав Україну. Знову перемога! Скоріше репостимо! Можна навіть не замислюватись, що й фрази цієї не було, і актор затятий путініст.

Ми ладні силу-силенну часу витратити на пошуки винних замість того, щоб набратися мужності та визнати, що самі не ідеальні. Ми будемо звинувачувати «агентів кремля» у вибусі під Верховною Радою чи підпалі торфовищ під Києвом, навіть не припускаючи, що зробити це міг хтось з наших громадян, носіїв синьо-жовтого паспорту.

Ми щосили будемо шукати свого «месію» того, хто «прийде й порядок наведе». Яроша, олігарха нібито «патріота»; губернатора, чия боротьба з контрабандою зводиться виключно до матюків на камеру; або колишнього грузинського лідера, який от-от «зробить добре» в окремо взятому регіоні. Але місяці йдуть і «добре» не стає. Ми розчаровуємось, кричимо «зрада!» та обираємо нового «рятівника». Так, як колись повірили нинішньому гаранту, що на закінчення АТО справді знадобиться лише кілька місяців, або в те, що «Правий сектор», прийшовши до Ради справді сприятиме прийняттю адекватних законопроектів.

...Було б логічним закінчити пропозиціями що нам усім робити з цим вищенаведеним. Але, як я вже казав, це — національні риси, а з ними нічого не вдієш. Хіба, що постаратися, аби інші, позитивні, «маячки», якими характеризують українців, переважали. Адже набагато краще, коли про нас кажуть як про кмітливих, працьовитих та волелюбних. Вам не здається?