...А все могло би бути зовсім по-іншому. Ну зовсім. Ми могли би бути по-справжньому сильною державою. І потрібно для цього лише дрібничка — перестати усіх діли на українських та «інших». Тобто тих, хто за якихось причин не підпадає під визначення «українства». Мова, регіон проживання, судячи з останніх подій та закликів навіть сексуальна орієнтація можуть бути серйозними перепонами в доведенні «нашості». Ти й досі розмовляєш російською?! Як ти, сука, міг забути, що війна триває і повністю не перейти на українську? Говориш, що окрім ватників на окупованій території є й нормальні люди? Не погоджуєшся, що жителі Донбаса #самівіновати? запишемо тебе в «зрадники»! Чесно, втомився від цього.
Цей абзац виділю під камін аут. За походженням (якщо бути точним, щонайменше на 75 %) я — росіянин. Так, я вільно спілкуюся обома мовами, але рідною вважаю «мову загарбника». Я громадянин України, вже два роки живу в Києві, плачу тут податки, але не представник «титульної нації». І що тепер? Що робити зі мною та такими як я?.. З тими, хто не підпадає під «патріотичні» критерії «нашості». Хто голосує не за ту партію, чи взагалі не голосує, або говорить не тією мовою.
Я не збираюся заради ефемерних закликів відмовлятися від Достоєвського, Довлатова, Солженіцина, Мандельштама, Гумільова — від багатьох столпів світової культури, що зробили мене мною. Може крамольно прозвучить, але я проти огульної українізації усієї території України. На мою думку, кожен регіон має зберегти свою ідентичність. В різности наша сила. Ну і у визнанні того, що твій співгромадянин має право бути не таким як ти. Право не бути однаковими.
Та я реаліст. І чудово розумію, що теза про різність розуміння не знайде. Будемо й далі жити за принципом «хто не такий як ми, той ворог», кидатися лайном на вентилятор та продовжувати розмови про «своїх» з «чужими».
