Я втратила чоловіка. Йому було всього 26.

Ми ще тільки почали жити. У нас росте донечка — їй два роки. Вона вже починає питати, де тато. А я не знаю, як їй пояснити, що ракета ворога забрала його назавжди. Що її тато — Герой. Що він став між злом і нашою домівкою, і його серце зупинилося, щоб її маленьке серце продовжувало битися вільно.

 Я не можу мовчати. Не маю права мовчати.

Мого чоловіка не просто вбили — його здали. Здали ті, хто носить український паспорт, але в душі давно продалися москалям. Здали ті, хто живе серед нас, дихає тим же повітрям, але їхні руки в крові наших дітей, наших чоловіків, наших домівок.

Ірина Кременовська. Олексій Святогор. Ви не просто зрадники. Ви — убивці.

 Через вас ворог наводить ракети на наші садочки, школи, лікарні, університети. Через вас моєму чоловіку не стало завтра. І не стане сотням інших, поки такі, як ви, ходять нашими вулицями.

Я знаю, що вам дали 161 статтю Кримінального кодексу. Але це — мізер. Це — ганьба. Бо те, що ви зробили, — це державна зрада. Це 111 стаття, і ви маєте сидіти пожиттєво, без шансу на милість. Бо ви зрадили не просто державу — ви зрадили кожну дитину, яка втратила батька. Ви зрадили мене.