Це моя власна тру-сторі про емоційне вигорання в IT — без «успішного успіху» і дешевих спроб втюхати вам інфо-курси про те, як стати щасливим за три дні. Мільйони разів проторочений термін «вигорання» насправді має дуже специфічний смак. Це як прикушена губа після того, як ти подерла її об жерстянку, намагаючись облизнути залишки солодкого згущеного молока з кришечки. Залізо, цукор і біль.

У якийсь момент твій мозок просто каже: «Я в доміку, я не хочу, я не буду». І все. Черговий запит «пересунути кнопочку вбік» починає викликати реальну фізичну нудоту. Ти сидиш і думаєш, що інсульт розіб'є тебе молодою прямо перед цим клятим монітором. Зараз одна думка про колишню роботу вганяє мене в такий розпач, що хочеться просто впасти на землю і волати, як трирічка, якій не купили іграшку.

«Вигорання — це стан фізичного, психічного та емоційного виснаження, спричинений хронічним стресом (найчастіше професійним), який не минає після відпочинку. Це не просто втома, а втрата мотивації, енергії та відчуття сенсу в діяльності».

Мої симптоми вигорання на роботі: як я дійшла до краю

Як я до такого дійшла? Ну, я ж була порядна. Вчилася на програміста, пахала, старалася так, ніби від цього залежало обертання планети. Вигризла ту кляту личку сіньйора. А потім — хоба! — і притомнію десь між деплоєм і холодним чаєм. Виявилося, що вісім років із моїх десяти в IT я просто викинула в смітник. Всі свята, дні народження, вечори — все в топку. Бо на свята у нас що? Правильно, дедлайни. Різдво, розпродажі, чорні п'ятниці — я завжди на підхваті. Поки нормальні люди пили ігристе, я фіксила баги. Я була тим самим пожежником, який сам себе підпалив, щоб було що гасити.

Далі ставало тільки гірше. Емоційне вигорання в IT дожерло мене до стану, коли я працювала лише за бабло. Нуль ідей, нуль задоволення — тільки цифри на картці. Отримала — потратила. Емоційний шопінг рятував рівно на пів години, поки я розпаковувала чергову коробку. А потім і сукні перестали вставляти. Бо куди їх носити? В сусідню кімнату до ноутбука? Психолог щось там шепотіла, що не можна жити тільки заради чека, а я кліпала очима і не відстрелювала: а як інакше? Якщо забрати гроші, то що від мене взагалі залишиться?

Передбачуваний фінал

Фінал виявився передбачуваним. Я просто втратила здатність працювати. Фізично. Мозок виставив блок: «Сюди не ходи, тут вбивають». Ноутбук став ворогом номер один, а звук повідомлення в месенджері перетворився на тригер для панічки, яку я теж успішно зловила.

Цей стан мене труснув так, що я досі збираю себе по шматочках. Зараз я на другому сабатікалі. І я абсолютно реально думаю завести гусячу ферму чи помідори на продаж саджати. Ну або порадьте щось притомне, де є реальна земля і справжнє сонце. Бо там хоч усе чесно: посіяла — виросло. Там ти бачиш результат у руках, а не оці безкінечні репорти з репортів, написані для репорту по репортах.

Ця реальність мене просто перемолола. Я вигоріла в нуль, намагаючись довести всьому світу, що я крута і «достатньо хороша». Насправді ж я просто бігла марафон по мінному полю.

До речі, я написала ще й про те, як є — про гендерний розрив у зарплатах. Бо це теж частина тієї пастки: коли ти пашеш втричі більше, а отримуєш менше тільки тому, що хтось впевненіше відкриває рота на мітингах.

Ось тут вся правда про гроші, помаду і наш жіночий досвід у світі коду: 👉 Gender Gap: Історія про помаду та чому жінкам платять менше