Багато букв, але прочитайте. 
Безбатьківщина.
Моя мама 1939 року народження. Вона дитина війни. Її батько загинув у 1941 році, мама його навіть не пам'ятає. Але і вона, і троє її сестер росли росли якраз тією «безбатьківщиною».
Через все життя вона пронесла біль помножений на страждання, які називалися одним словом — «безбатьківщина». Це коли будь-який, навіть самий пропащий батько, краще, ніж його відсутність. Цей страх, помножений на біль, вона передала і нам, своїм дітям — в житті усе можна пережити окрім ось цього «безбатьківщина».
Ми, покоління, якому все це дісталося у спадок. Ми ті, хто довго через психотерапію вчився розуміти, що любов це не тільки погодувати. Що любов складається з досить буденних та простих  речей — обійняти дитину, підтримати її, сказати такі прості три слова – я люблю тебе.
Саме на нас, цей жах втрат другої світової війни мав би скінчитися. Але ми отримали найбільший воєнний конфлікт в Європі з часів 2 світової війни. І все почалося спочатку.
Я, певно, зараз буду тією людиною, яка розіб'є вам рожеві окуляри склом всередину, але це правда життя.  Ми можемо як страуси ховати голову в пісок, але від правди нікуди не дінешся.
Ця війна лишить нам нескінченно довге кладовище із захисників та захисниць, які поклали своє життя за наше майбутнє, за наших дітей. Але ж є ще одне але.

В них також були діти. Звісно не у всіх, але у багатьох із них. А дехто йшов добровольцями маючи багатодітні родини. І ми знову отримуємо величезну кількість дітей, які знову через все життя нестимуть ось це горе, загорнуте в смуток і біль, яке називатиметься «безбатьківщина». Вони знову пронесуть його через все життя, і знову передадуть його  вже своїм дітям.

Їхнє горе не може бути оповите самотністю. Їхні сльози не мають бути на самоті. Їхні долі мають стати майбутнім нашої з вами країни. Щасливим майбутнім. Країни в якій мріють. Країни в якій досягають висот своїми мріями. Країни, в якій жити і нашим з вами дітям. 

І тут я питаю у кожного з вас і себе в першу чергу. Чи можемо ми зараз лишатися осторонь тисячів доль цих дітей? Чи зможемо після цього відчувати себе людьми? Чи зможемо ми спокійно спати вночі, знаючи про цих дітей? 
Для себе я вже знайшла відповідь на це питання. Я, як мати трьох дітей — не зможу.

Кожен з вас. Кожен з нас. Може стати тим, хто зігріє згорьовану дитячу душу бодай одну. Бо всім відомо, хто рятує одне життя — рятує всесвіт. Втративши батька чи маму, у дитини не повинно закінчуватися дитинство. І в наших з вами силах зробити так, щоб це дитинство було наповнене увагою та любов'ю.
В зв'язку з цим було цілком логічно долучитися до моїх друзів Фонду МРІЯ — Українська фундація та очолити напрямок допомоги дітям загиблих Героїв. 
Мій напрямок фонду, це не про те, щоб купити 2-3 рази на рік дитині планшет, або велосипед, книжку або роликові ковзани. Це про те, щоб виростити дітей загиблих так, як ростиш своїх власних дітей. Піклуватися про їхнє здоров'я, організовувати їм літній відпочинок, дбати про їхнє навчання, про отримання ними достойної освіти, показувати їм світ, співчувати першому нерозділеному коханню, а може й забирати після першої бійки з поліції. Це все те, що кожен з нас робив би по відношенню до своїх дітей.
Ми всі маємо стати поруч з ними, та пронести їхню чашу з горем та журбою, хоча б до повноліття. А раптом, так станеться, що по дорозі до їхнього повноліття, та журба та горе розплескається та потоне у любові і турботі, які ми з вами дамо.
Ми не замінимо їм їхніх батьків. Це неможливо. Але всі ми можемо взяти на себе суспільний обов'язок виростити цих дітей, і спробувати зробити так, щоб поняття «безбатьківщини» вони не відчули на собі так, як відчуло покоління, яке виросло після 2-ї світової війни.
Так, це складна дорога. Так, вона потребує колосального матеріального ресурсу, колосального людського ресурсу, титанічної щоденної праці, але ми не можемо допустити, щоб діти, батьки яких поклали своє життя за майбутнє наших дітей, відчували бездонне горе, втратили власне дитинство, та пронесли через все життя весь біль, щедро відміряний їм війною.
Любити.
Турбуватися.
Піклуватися.
Це теж обов'язок. Наш обов'язок. На щодень. Це наші спільні діти діти. І ми в змозі повернути їм дитинство, повернути їм світ.
Саме так я бачу місію свого напрямку фонду. Саме так я планую діяти. Саме так ми можемо лишитися людьми і в своїх особистих очах, і в очах наших власних очах