Здавалося, не варто було б перейматися провокаційними висловами Олексія Арестовича. Але з огляду на  його статус радника ОП та його не абиякі здібності психологічного впливу, можна з високою ймовірністю припустити, що саме його спосіб мислення якщо не панує, то принаймні знаходить схвальний відгук в головах вищого керівництва країни. Саме тому я досить уважно слідкую за творчістю цього персонажу з початку війни — ідеї, які він просуває, в тому чи іншому вигляді мають шанс вплинути на державну політику, а це вже стосується кожного з нас. 

Не знаю, чи то був ретельно продуманий інформаційний вкид про підбиту ракету над житловим будинком в Дніпрі, чи то майстер слова випадково ляпнув зайвого. На перший погляд схоже саме на умисний вкид: якщо уважно переглянути те горезвісне інтерв'ю Фейгіну, то можна помітити, що цей дивний меседж пролунав вже після детального обговорення трагедії — Арестович якби окремо акцентував на ньому. Акцентував так, щоб не залишилося жодних варіантів тлумачення.

Тож подивимося, як надалі будуть розгорталися події навколо цієї інформаційної провокації (чомусь згадалося, як швидко позбавили посади Денисову, коли вона ляпнула на публіку зайве). Але навіть якщо ОП позитивно відреагує на заяву Арестовича про звільнення і дистанціюється від скандального радника, ті ідеї, якими він рясно засівав мізки можновладців, будуть проростати. А там є чимало небезпечного, особливо в гуманітарній царині.

За день до цих жахливих подій в ютубі з'явилося  інтерв'ю Олексія Раміні Эсхакзай. Начебто нічого нового — як і раніше, вишуканий маніпулятор свідомістю майстерно додає в бездоганні логічні конструкції ін'єкції брехні та спотворених фактів. Наприклад, брехня про те, що мовний закон забороняє людям спілкуватися російською в побуті, стала для Арестовича підґрунтям висновків, абсолютно співзвучних з наративами рашистської пропаганди — не здивуюсь, якщо уривки з цього інтерв'ю знову розійдуться по інформаційних ресурсах московитів в якості визнання українською владою існування вагомих підстав для російського військового вторгнення.

Втім, в цьому інтерв'ю мене насамперед зацікавив новітній, чітко артикульований погляд Арестовича на давню дискусійну проблему національної ідентифікації так званого «російськомовного українця». Нагадаю її зміст: з початком російської агресії величезна кількість російськомовних громадян України реально загубилися в своїй національній ідентифікації — з одного боку вони не бажають національно самовизначатися росіянами із зрозумілих причин, а з іншого,  самовизначитися українцями за національністю вони не можуть, бо українська національна спільнота не приймає до себе тих, хто не є носієм української культури та мови.

Здавалося б, шляхи вирішення проблеми зрозумілі — якщо українську культуру російськомовний громадянин не сприймає рідною, то він може національно ідентифікувати себе або за своїм національним походженням або росіянином. Все одразу стане на свої місця та й без жодного засудження з боку суспільства — український патріотизм аж ніяк не визначається національною приналежністю. Але якщо громадянин прагне повернутися до українських національних коренів, або асимілювати свою родину в українську національно спільноту, то він мусить не просто опанувати українську, а ще й стати носієм української мови в наступні покоління -  перейти на українську в повсякденному спілкуванні в родині та поза нею.

Проте виявилося, що далеко не всім ці природні шляхи до вподоби. Національно ідентифікувати себе росіянином означає набути статусу представника нацменшини. Та й пишатися причетністю до національної спільноти, що веде агресивну війну якось не комільфо. Ще складніше відмовитися від російського культурного спадку, опанувати мову і змінити мовно-культурний простір в родині.

Отже в Україні сформувався чисельний прошарок населення із спільною, чітко окресленою проблемою. Проблемою, від якої не можна відмахнутися і яку владі доведеться рано чи пізно розв'язувати. Цілком природно в цій проблемній спільноті опинився і сам Арестович — він завжди наголошував, що культурне середовище його та його родини російське, але за національністю росіянином він себе ніколи не визнавав. Тому не дивно,  що саме він презентував українському суспільству свій, альтернативний шлях національної ідентифікації російськомовного громадянина України.        

За концепцією Арестовича, існує два різновиди національної ідентифікації — «особиста» і «загально — національна».  «Особиста» національна ідентифікація — це персональна вигадка кожного і критерії такої ідентифікації кожний визначає сам собі. Державі байдуже, яку саме «особисту» національність ви собі вигадали, — вважає автор концепції, — але держава з легкістю визнає вас українцем за національністю, якщо ви відповідаєте простим, як двері, «загально — національним» критеріям ідентифікації — лояльність до України та до її інституцій. Незалежно від вашої мови, культури, традицій  і всього іншого, що є ознакою будь-якої національної спільноти.

Олексій детально розтлумачив в інтерв'ю, в який спосіб він розв'язує проблему національної ідентифікації російськомовних громадян України, але делікатно промовчав про те,  що намагання перетворити українську національну спільноту в багатомовну та мультикультурну — це шлях до знищення української ідентичності,  поступова денацифікація українців. Ой, здається ми вже десь чули це слово ...

Прослідкуйте за руками мага:  спочатку Арестович підміняє всім зрозумілу національну ідентифікацію на схожу по назві  «загально — національну». Потім  «загально — національну» спільноту він визначає так, як зазвичай визначають  «громадянське суспільство» або «політичну націю» — без національної культури та мови в якості критеріїв визначення. Внаслідок такої маніпуляції державна політика протекціонізму національних культур корінних народів України стає безглуздою, бо втрачає сам об'єкт протекціонізму — якщо для держави національна українська спільнота тепер мультикультурна, то від впливу яких культур її захищати? Навіщо дублювати фільми українською, якщо язик тепер визнається складовою так званої української «загально-національної» культури?

Браво, маестро! Фокус вдався, ніхто не помітив кроля в рукаві — це видно по схвальним відгукам під відео. А якщо хтось відчув себе обдуреним, то нехай запишіться на семінар до Арестовича — він заспокоїть.  

Між іншим, це вже не перший підхід Олексія до «снаряду». Донедавна він просував ідею, згідно якої  вся російська культура — то спадок так званої «України-Русі». Відповідно, російська культура із її  язиком  є надбанням не московитів, а українців, тому носії язика в українській національній спільноті аж ніяк не чужі, а сама спільнота — двомовна.  А далі та ж сама маячня про мультикультурність української національної спільноти із відповідними перспективами для української національної ідентичності. Схоже, ця концепція так і не знайшла позитивний відгук в суспільстві, тому автор зробив другу спробу у вигляді ідеї «загально — національної» ідентифікації. 

Арестович ніколи не приховував свого зневажливого ставлення до українського суспільства. В його уявлені це інертна, неспроможна до самоорганізації людська маса, поведінкою якої здатна керувати невелика група обдарованих розумом людей, до яких він впевнено зараховує і себе. Ким би він не позиціонував себе в публічних виступах (військовим експертом, радником, психологом, актором), Олексій завжди використовує такі виступи для впливу на суспільство. Впливу або відкритого, або прихованого, або маніпулятивного.

Складається стійке враження, що він виконує певну політичну місію. Але що то за місія, ким вона ініційована? Ху а ю, містер Арестович?