Мене страшенно засмучує необхідність виходити на протести, тому що людей вбивають, калічать, обливають кислотою і б'ють по голові. Це якраз те відчуття, яке я намагалася для себе назвати. Засмучує, пригнічує, вибиває землю з-під ніг, накриває з головою. Я не відчуваю радісного піднесення, ностальгії, що «осінь прийшла — час на Майдан», щастя, що знов братаються «найкращі люди міста». Скоріше, ми найбільші в місті невдахи. Тому що ми робили те саме 5 років тому. А значить, з того часу несильно просунулися і приречені повторювати те саме знову й знову як Сізіф, і постійно зазнавати невдачі.
У Порошенка було 5 років, у Авакова було 5 років, у Тимошенко було 5 років, але й нас було 5 років. У всіх нас. Чи достатньо ми зробили, щоб Аваков більше ніколи не знайшов роботу не лише в жодному силовому відомстві, але й взагалі на державній службі в нашій країні? Хіба не на наших очах Юлія Володимирівна як найстрашніший в світі фенікс, пройшла шлях від поганої акторки на візку — до першого президентського рейтингу. Як ваша спина, Юлія Володимирівна? Хто в наших містах постійно голосує за Труханова, за Кернеса, Кличка, Марцінківа? Хто весь час вкидає ті бюлетені в наші урни? А чи все ми зробили, що мати кращий вибір на президентських виборах, ніж Порошенко, Вакарчук, Зеленський, Гриценко. Хто ж нам здав такі карти? В нашій країні точно лишилося більше 40 млн людей. А ми досі обираємо між жабами та гадюками. У нас повний провал на політичному фронті. Повний провал на фронті внутрішньої безпеки. Чи можемо ми хоча б якось на це вплинути? Не самими лише протестами.
Звісно, виходити на протести проти насилля й несправедливості потрібно. Навіть тим, хто підтримує Порошенка. Альтернативою будь-якому президенту завжди є більш адекватна його ж версія, яка чує, розуміє, що відбувається в країні і не втрачає зв'язок з реальністю.
Але проблема в тому, що протести — єдина можлива дія, коли тебе вже загнали в глухий кут. А історія в тому, щоб не доходити до глухого кута, щоб навіть на кілометр не наближатися до глухого кута. Ми вкотре героїчно витягаємо себе за волосся з прірви, допомагаючи одне одному в критичні хвилини. Тоді як перемогою було б в цю прірву більше не падати.
Мені ніколи не буде по дорозі з людьми, які кажуть, що все було дарма, що нічого не змінилося. Бо це неправда. Бо там, де ми платимо розчаруванням і підвищеними тарифами, хтось уже заплатив домом, близькими, здоров'ям, життям. Занадто багато віддано, щоб зіскочити й усе переграти. І зроблено також немало. Просто не скрізь, не по всіх фронтах, не всі проблемні ділянки ми закрили. Питання не в тому, що ми зробили, а в тому, чого досі не зробили.
Тому я так запекло шукаю «третіх людей»: тих, хто має план, знає, що він робить, еволюціонує, з маленьких кубиків складає зміни, дає результати і надихає інших. В різних галузях. Давайте шукати їх разом, підтримувати і об'єднуватися. В якихось сферах ми досі не можемо залити фундамент, а в якихось хтось уже лаштує покрівлю. Ми не переможемо, якщо будемо масовіше і запекліше виходити на протести. Ми переможемо, якщо більше не будемо до них доводити. Регрес — це смерть. Стояння на місці — це смерть. Я не хочу, щоб мої діти сказали, що моє покоління — старі невдахи, які могли тільки акції влаштовувати і сваритися в соцмережах, які згаяли всі шанси, і тепер дітям доведеться все починати спочатку. Давайте ще раз запитаємо себе, де ми налажали? Чого важливого ми не помічаємо? Яке першочергове домашнє завдання не виконали? Зіграти роль акторів третього плану не вийде — 5 років тому, ми були головними в цій країні. І ця відповідальність — чи не єдине, що потрібно лишити, як є.