Київ — столиця України. Це знає кожен. Але мало хто знає, що київ кілька разів мав шанс стати столицею Російської імперії. Мав шанс, але не став. Як це було? Про це читайте в наступній статті.

Почнемо з давнини.

Розбірки князів з початку ХI століття в боротьбі за «пристол» в Києві послабили місто, зробили його беззахисним, навіть безсилим. Його тисячу років спалювали, позбавляли святості, знищували, принижували байдужістю, заливали брудом, намагалися очорнити чутками, знелюдити радіоактивністю. Часом Київ переставав бути бажаним для політичних вершителів, але до нього не втратили інтерес сильні волею, непохитні в бажаннях його мешканці. І місто все одно залишався духовною столицею.

Київ — місто інтелігенції

Інтелігенція завжди любила Київ, і коли не Господь сподобив творчим особистостям народитися тут, то вони (Ушинський, Бестужев-Марлинский, Максимович ...), прагнучи до Києва все життя, бажали бути хоча б похованими в його Святій землі, немов біблійні пророки біля Єрусалима.

Пам'ять про Святе місто завжди змушувала всіх самодержців Російської імперії негайно поклонитися Святиням Києва і отримати благословення у Святих Мощів подвижників Православ'я.

Київ — схованка від революцій

Коли в середині ХIХ століття Європу стрясали революції, Микола I в Києві розташував найбільше військове з'єднання — Першу армію, готову відправитися або в Німеччину, або в Австро-Угорщину для придушення непокірних. Це змушувало імператора бувати тут досить часто. Микола I, як згодом і Олександр II, враховуючи історичне та релігійне значення міста, планували зробити Київ третьою столицею держави. Про це пише СПРАГА.інфо, посилаючись на генрала Муравйова, який говорив: «Коли Левашов приїжджав до Петербурга (1834), то йому государ говорив, що він бажав би з Київ зробити третьою столицею, на що Левашов відповів, що це б можна зробити, але присутність головної квартири першою армії, стискує місто, постійно йому в тому перешкоджає „.

Про перенесення столиці до Києва Миколі I також подавав подання князь М.С.Воронцов, а пізніше, іншому імператору Олександру II — князь А.І.Барятінскій. До цього побажання такого характеру висловлювала Єлизавета Петрівна своєму фавориту А. Г. Розумовському.

І на початку XX століття

На початку ХХ століття знову виникла ідея про перенесення столиці з Санкт-Петербурга до Києва, на той час всього лише губернського міста. Вона практично дозріла у Петра Аркадійовича Столипіна і отримала підтримку у імператриці Марії Федорівни, яка щиро полюбила наше прекрасне місто.

А які ж були причини для переносу столиці?

Причини, які примушують перенести столицю величезної держави, повинні бути досить поважними. До 1910 року вони остаточно сформувалися:

По-перше, «Криваве воскресіння» і страйковий рух в Санкт-Петербурзі, столиці імперії під час Першої російської революції. Сильне напруження під час боротьби в Москві, де грудневе збройне повстання страшне, криваве, руйнівне, підтвердило неможливість перенесення туди столиці. Велика кількість багатолюдних заводів зі сформованими революційними традиціями перетворювали ці два міста в небезпечні місця для самодержавної влади.
У Києві ж завжди були сильні. монархічні традиції, були громадські організації цього спрямування, національний рух за незалежність знаходився в зародковому стані, а радикально налаштованого пролетаріату майже не помічалося. Тому в 1905 році не було ні барикад, ні маніфестацій з сильно витриманим революіонним ухилом, крім швидкоплинного виступу саперів під командуванням Бориса Жадановського.

По-друге, Київ часто відвідувала, а потім і постійно в ньому проживала, імператриця Марія Федорівна, мати останнього імператора Миколи II. Вона любила Київ, Києво-Покровський монастир. Тут до неї добре ставилися. Є припущення, що саме в її честь назвали Маріїнський парк, а згодом і палац. Це місто було близький її серцю своєю славною історією, м'яким кліматом і мальовничим розташуванням. Природні умови були дуже важливі і для її онука цесаревича Олексія, який хворів на гемофілію, для якого клімат північної столиці був згубним.

По-третє, Марію Федорівну не влаштовувала скандальна атмосфера при дворі, пов'язана з Григорієм Распутіним. Не знаходячи розуміння сина в цьому питанні, вдова імператриця разом зі Столипіним мріяла відірвати сім'ю від цього пройдисвіта.

По-четверте, імперіалістично налаштовані російські кола виношували плани, після закінчення війни з Туреччиною і Австро-Угорщиною, звільнити всі слов'янські народи, захопити Царгород (Константинополь) і створити Велику слов'янську державу. Столицею її з багатьох причин і, в першу чергу, завдяки легендарному історичному минулому і значенням для слов'янства, міг стати тільки Київ.

По-п'яте, Київ був і залишався православної столицею Російської імперії. Представники роду Романових це добре розуміли і високо цінували. Велика княгиня Олександра Петрівна заснувала Києво-Покровський монастир, де вона прийняла постриг під ім'ям черниці Анастасії. Її син, великий князь Петро Миколайович, створив ескізний проект соборного храму Святого Миколи, найбільшого в Україні. Цю обитель любили відвідувати всі Романови, а особливо Марія Федорівна.
Під час візиту до Києва в серпні-вересні 1911 року всього імператорської родиу і двору, а також Кабінету Міністрів на чолі з П. А. Столипіним, планували обговорити питання про перенесення столиці. Замах в Міському театрі, не без участі Распутіна з «чорною сотнею», що призвело до смерті Петра Аркадійовича, зупинив стрімке просування Києва до статусу столиці Росії. Справжні причини цього злодійства так і не визначені, хоча подробиці вбивства прем'єра висвітлювалися детально і неодноразово. Хтозна, куди б повернувся весь подальший розвиток історії в разі, якби Київ все-таки став на чолі гігантської імперії.

Неодноразові висловлювання різних государів про можливість, навіть бажання бачити Київ столицею Російської імперії, безумовно, повинні були лестити істинним патріотам міста. Але було б це добре для Києва? Навряд-чи. Коли місто є столицею снаціональної держави, то зберігається його характерний, національно-територіальний шарм. А так Київ міг стати або сіро-казенним, від масової забудови прибутковими будинками, як в столиці Російської імперії Петербурзі, або втратити свою національну самобутність, як «сорок сороків церков» Москва. Формально-адміністративна пихатість багатомовною імперії задавила б природність і душевність будь-якого міста. Цьому було багато прикладів, особливо в СРСР.

В 1917 році

Після Української революції 1917 року, були невдалі спроби зробити Київ центром УНР. На жаль, вони не вдалися. Згодом, столицею УРСР з грудня 1919 року оголосили Харків. Як ні парадоксально, причини перенесення адміністративного центру України з Києва до Харкова в соціалістичній державі виявилися тими ж імперіалістичними, але з іншим вектором. А саме: в новій столиці Української радянської республіки було багато робітників і мало інтелігенції, що любила проживати в «Донбасі культури», як називали в той час Київ. А найголовніше індустріальний Харків був вже тоді русивікованим. Київ, що втратив на початку в результаті поголовних репресій багатьох представників гуманітарних професій, а згодом і десятки храмів, повернув собі звання столиці в червні 1934-го, але, на жаль, радянської республіки.

Тільки через 80 років, в 1991 році Київ став, нарешті, столицею незалежної Української держави.