У продовження нашої з Андрієм Гінкулом розмови у другому епізоді подкасту «Винна (не) політика» зосередимося на тому, як змінилося світосприйняття українців з 24 лютого.

На другому тижні війни ми дізналися, що перші 3 дні були вирішальними. Що ніхто закордоном в нас не вірив (насправді) й очікував податливості і боягузтва української влади та українського суспільства. Наші вороги і партнери чекали, що ми складемо зброю, насамперед ментально, і схилимо голову перед загрозою. Проте сталося не так, як гадалося.

Уперше за довгий час українці (насамперед ментально!) розправили плечі і одностайно постулювали ключові позиції: «Ми не здамося», «Ми будемо боротися» і «Ми переможемо». Після чого діями засвідчили власні слова. Найбільше заворожує саме одностайність у цьому позиціонуванні, а також, звісно, войовничість і впевненість у своїх силах (як нації і як індивіда).

Можна окреслити декілька основних причин такої одностайності:

  1. Базові ідеї і цінності української ідентичності. Одними з головних цінностей українців є Воля та Власний Порядок. Можливість самостійно вирішувати, яким буде порядок на своїй землі є життєво важливою для нас. Це рушійна сила нашого існування. Тому констатуємо кардинальне ціннісне неспівпадіння аргументації війни з боку ворога та ідентичності українців. Цілями війни було вибрано (насправді) придушення Волі та руйнування обраного порядку. Така аргументація стала для українців абсолютно абсурдною та безпідставною, а подекуди навіть придуркуватою та смішною, що і зумовило тотальне відторгення в усієї нації.
  2. Довготривала підготовка українців до можливого вторгнення. Багатомісячне розмахування військовим аналогом статевих органів рф було інформаційно-психологічною спецоперацією, яка мала на меті виснажити психіку українців через створення параноїдальних моделей мислення та підготувати нас до «здачі» України. Проте тривіальна некомпетентність рузкіх спеців у сфері української ідентичності та поширених мисленнєвих схем призвела до провалу і цієї операції. Якщо коротко, рузкі намагалися накачати параноїків параноїдальними когнітивними моделями. Сильна ставка (насправді – ні 😊).
  3. Сильна позиція суб'єктів дискурсу. Владний дискурс спрямований на боротьбу (Данилов, Рєзніков, Зеленський), а також комунікація ключових лідерів громадської думки (Портников, Карась, Арестович, тощо) частково попередили панічність і налаштувала громадян на настрій боротьби.

А що ж прийшло на заміну звичному для українських саморепрезентацій самоприниженню і безініцативності? Куди зникли позиції на кшталт «ми маленька країна», «у нас слабка армія», «ну куди нам проти таких сильних боротися»? Насправді, не варто надміру радіти, ці позиції не зникли, вони лише стали неактуальними на тепер, і лише від нас залежить, чи повернуться вони знову у наші голови і на наші язики. На заміну ж прийшли войовничість і жага помсти. Воювати чи допомагати армії стало способом самовираження особистості. Способом сублімації болю від втрат і образи за плюндрування базових цінностей. Окрім цього войовничість і жага помсти стали частиною нашого світосприйняття. А тому і змінилися наші буденні дії та реакції. Стало звичним радіти від збільшення кількості убитих рузькіх і хвилюватися через повільне зростання цієї цифри. Стало буденним переглядати відео з смертельними ударами українських військ по колонах ворога чи з полоненими росіянами; висміювати ворожих солдатів і вороже суспільство. А увечері можна зайти у російський сегмент соціальних мереж і отримати задоволення від булінгу тамтешньої фауни 😊.

Час невеликої рефлексії: якщо впродовж прочитання крайніх речень, вам здалося, що це трохи неправильно, рузькі ніби все ж таки люди і т.д., то знайте – ваша русофобія недостатня. Ці нелюди вбивають наших людей, грабують будинки і викрадають дітей, а їх матері, жінки і діти – все це підтримують і схвалюють! Ненавидіти, висміювати і воювати з ними на усіх фронтах це не просто нормально, а ще й необхідно, почесно і корисно для майбутнього як України так і світу.

Ще один помітний результат зміни світосприйняття – це ставлення до війни загалом і до переговорів як її частини. До цього можна ставитися по-різному (шукати винних, звинувачувати «колективного арестовича», писати про ризики, чи бути вдячним), але наразі в українців переможні настрої стосовно війни. Це підтверджують загальнонаціональні соціологічні опитування. Українці вірять в свою Армію, в Перемогу і оптимістично дивляться на ситуацію. І це попри мільйони біженців та майже зупинку економіки. Тому і звична для дипломатії туманність і компромісність позицій української сторони сприймається українцями в облюбованому розрізі «зради». Відсутність чіткого позиціонування спричиняє лише роздратування. А українцям хочеться публічного приниження росіян, репарацій і визнання нашої Перемоги.

Зупинімося тут на мить і згадаймо, що інституційна пам'ять змінюється так само довго, як і набувається. Згадаймо також, що наявні наразі у політичних інститутах виконавці не є «колективним Зеленським». І щойно українці спрямують свій погляд на відбудову, нашу політичну систему струсоне від народного гніву. Детальніше про це у наступних матеріалах.

Які виклики несе таке сприйняття світу? Серед основних виділяємо:

  1. Проблема легітимації (соціального визнання і схвалення) гніву. Наразі соцмережами ходить жарт, що Україна – це єдина країна, де можна легально вбивати росіян. І це конструктивно: вбивати, знищувати, дематеріалізувати окупанта і виганяти його з нашої землі. Проте що буде з вираженням гніву на росіян, коли вбивати їх стане напівлегально чи нелегально взагалі? Наразі суспільство легітимізує убивство військових і не зачіпає фізичне знищення цивільних, хоча засуджує їх підтримку звірствам «армії рф». Але разом із ймовірністю застосування різної зброї до нас існує і ймовірність легітимації знищення усього народу рф взагалі. В який спосіб – це вже інше питання. Але це вже дуже складно керований стан. Питання не у тому добре це чи погано і чи необхідно. Питання у тому, чи зможемо ми у потрібний момент зупинитися.
  2. Протистояння між нарощенням злоби і її стримуванням у межах моралі. І владні структури, і окремі блогери закликали дотримуватися Женевської конвенції у поводженні з полоненими рузкіми. Ключовий наратив, який використовується ними, це «залишатися людьми». Ми не певні, що такий наратив носить достатню дискурсивну спроможність затулити древній наратив «око за око». Водночас утримування злоби у межах моралі – це єдиний спосіб скористатися змінами у нашій психіці для конструювання нових принципів співжиття всередині України на рівні суспільства і на рівні громад. Іншого конструктивного шляху немає.
  3. Потенційне тестування меж власної потужності як індивіда і як суспільства (у т.ч. і у військовому плані). Якщо наша перемога буде якісно комунікаційно супроводжена, то з високою ймовірністю українське суспільство відчує новий виток сил і переосмислить власні можливості. Тоді одразу захочеться протестувати: то наскільки ж сильною є наша армія (згадайте мем про вступ НАТО в ЗСУ), наскільки потужною консолідація, наскільки вагомою суб'єктність на міжнародній арені. Українцям захочеться ще Перемог, ще ейфорії і ще більше відчуття власної сили. Чи зможемо ми знайти адекватні шляхи реалізації цих бажань?
  4. Виклик конструювання нової моделі співжиття між українцями. Наразі соціальна стратифікація України будується на основі фронтів боротьби: військовий, волонтерський, медичний, інформаційний, кіберпросторовий тощо. На основі яких категорій ми будемо розрізняти один одного після перемоги? Чи зможемо ми побачити один одного по-новому та сконструювати нову модель співжиття між собою? Якою вона буде? Наразі ми опрацьовуємо відповіді на ці питання та невдовзі представимо результати наших досліджень.

Відповідати на усі ці виклики нам доведеться уже невдовзі. Проте необхідно чітко постулювати: колективне свідоме та несвідоме українців зазнало змін. Ці зміни допомогли нам впоратися з новими умовами життя та об'єднатися навколо спільної цілі. Проте лише на наших плечах лежить відповідальність за те, як будуть мислити і співіснувати наступні покоління, і за те, чи зможемо ми зберегти нову українську психіку для нових звершень.

Богдан Бевза

Андрій Гінкул