Днями громадськість шокувала чергова заява Папи Франциска про нащадків Великої Росії та правильний рух москалів уперед. По суті, нічого ж нового сказано не було — така позиція цілком в дусі риторики Ватикану впродовж останніх мінімум двох років.  Дивує і насторожує інше: в Україні зареєстровано 25 єпархій, 103 монастирі, 3470 парфій УГКЦ (і це за даними 2019 року) та 1134 римо-католицькі парафії. І всі вони кожної служби Божої згадують Папу Римського, моляться за його здоров'я і т.д. і т.п. 

Ще є купа духовних семінарій, є УКУ з модерновими читальнями та претензіями на просунутий сучасний виш. І всі чомусь мовчать. Бо церква закликає до жертовності, миролюбства ("бо ТИ благий і чоловіколюбець"), а категорична риторика у навколобожому середовищі традиційно вважається некомільфо. То тільки москалі можуть 200 років проклинати Мазепу і їм за то нічого нема, бо це їхній спосіб бути і він, виявляється, цілком прийнятний. 

Кволі протокольні заяви а ля "бо треба щось сказати", як мінімум, дивують. Папський нунцій сказав, що ці слова — то насправді не ці слова, і ОК, всі ковтають.  Але зараз же не 1596 рік. То, може, варто задуматись про збереження власної ідентичності? Не про будівницвто нових храмів і збільшення кількості парафій, а про формування дійсно єдиної помісної української церкви, навіть якщо комусь при цьому доведеться поступитись престолом. 

Так склалося, що я ходжу до тієї церкви, котра найближча. І залежно від того, де я є в певний момент, здебільшого доводиться обирати між греко-католицьким і православним храмом (відповідного патріархату, звісно). Дуже рідко може бути костьол. Безперечно, у кожного свої відносини з Богом і нав'язувати ті чи інші підходи ніхто нікому не вправі, але в контексті останніх подій так виглядає, що скоро доведеться спілкуватися без посередників.