Колись після серпневого путчу в Москві у 1991 році, «Комсомольська правда» вийшла із заголовком «Я проснулся здрастє, нєт совецкой власті». Радянське, правда, з людей довелось вичавлювати ще дуже довго. І здавалось війна з Росією мала б поставити крапку, вибити з голів останні думки про те, щоб повернутись у часи Союзу.
Останні новини з судової повзучої контрреволюції стали своєрідним антидежавю. Окружний адміністративний суд Києва, який повернув назви Московського проспекту та проспекту Ватутіна ще не реанімував Радянський Союз, але підкреслив реальність його повернення. Враховуючи ситуацію виборів, це рішення нашого українського суду стає своєрідним сигналом прихованій «ваті» — не бійтесь, виходьте, підтримуйте Росію, голосуйте за проросійські сили. Тут має бути ахаха, бо до Радянського Союзу сучасна РФ вона має таке ж відношення як морська свинка до свиней і моря, — тільки атрибутивне. Але в цьому ніхто не буде розбиратись.
Колись ми говорили, що в нас відбувається боротьба між телевізором і холодильником. З ніби то зрозумілою перемогою холодильника. Але не враховувалось, що по телевізору можна показувати холодильник. Наскільки яскраво, що для людей портрети Жукова (уже не важливо, що самі ініціатори повернення плутають він Костянтин чи все таки Георгій) будуть асоціюватись з ковбасою по 2.20, а не з мільйонами життів радянських військових покладених на плаху заради того, щоб приховати свою бездарність як військового стратега. Хоча чому дивуватись, коли онуки убитих його нездібністю солдат кричать про історичну справедливість і неперевершений гєній полководця.
Тут має виникнути питання, «а що там у Зеленського?». Чесно кажучи, я далекий від того, що рішення – це його заслуга. Йому це точно не потрібно. Це період, коли віжки адміністративної машини були трохи спущені, а суди пішли у вільне плавання. А враховуючи багатогранність нашої правової системи, можна застосовувати різні норми для читання однієї і тієї ж справи. Фактично, рішення може бути залежним не стільки від норм закону, скільки від судді.
Так ось, — кому-кому, а Зеленському такі рішення точно не потрібні. Особливо перед виборами. Бо коли граєш і нашим, і вашим, — требу бути хорошим для всіх сторін. А в цій ситуації йому доведеться приймати якусь заяву, яка сподобається одній частині його електорату, а але — однозначно не сподобається іншій стороні. Можна розіграти у «харківський варіант», як і з пам'ятником Жукову. Тобто перекласти усю відповідальність на місцеву владу. Але така гра — з часом – все більше демонструватиме виборцям, що президент слабкий, бо не хоче втручатись у вирішення складних питань. Можна звичайно, дати своїм різним спікерам можливість озвучити кардинально різні підходи (як, наприклад, з двопалатними парламентом). А виборець почує лише те, що хоче почути (ну не переламаєш сьогодні в значної частини людей віру в месію). Але така гра не зможе тривати всю його каденцію. Електорат любить сильних і рішучих. Більше того, в «телевізорі Зеленського» не показують холодильник з ковбасою за 2.20. Там якесь незрозуміле людям лібертаріанство лежить.
Де-факто, подібними кроками «Слугу народу» примушують піти з колишнього «біло-голубого» електорату. Питання у тому, наскільки змінився колишній біло-голубий електорат. І чи готовий він підтримувати партію махрових ватників та «російський реванш»?
Але в цілому, виборча кампанія все більше і більше демонструє, наскільки реальними стали загрози реваншу. Що у боротьбі за депутатський мандат важливішими стають політичні, а не національні інтереси. Тільки в усій цій боротьбі так звана політична еліта забуває про ще одного гравця – про народ. Я зараз не говорю про якісь угруповання, які намагаються приватизувати «владу вулиці». Я кажу про справжній народ, який уже не один раз поставав проти несправедливості. І кожного разу це повстання було радикальнішим і кривавішим. Просто пам'ятайте про це.