Генпрокурор Юрій Луценко зробив заяву за якою нібито причислив правоохоронців до Небесної сотні. «Справа про всіх жертв конфлікту, бо серед Небесної сотні є 18 загиблих міліціонерів», — сказав він.

Гадаю, що генпрокурор просто обмовився. Та і навряд чи жертви серед міліціонерів хотіли б себе віднести саме до Небесної сотні. Можливо саме тому в Німеччині окремо стоїть монумент загиблим прикордонникам Берлінського муру і тим, хто загинув під час його подолання. І ті й ті жертви режиму, але навіть через роки – вони по різні боки.

Але питання залишається важливим: що робити з жертвами з того боку?

Бо навіть через п'ять років після подій, — навіть після того, як частина міліціонерів у 2014 році пішли добровільно захищати Україну на Сході, — для частини суспільства це лишається «хворою» темою. Коли пролилась кров шукати спільний знаменник складно. Завжди знайдуться ті, хто маніпулюватиме жертвами: «не можна переступати через смерті тих, хто вже загинув». Як і будуть ті, хто маніпулюватиме майбутніми жертвами, які будуть якщо не знайти точки дотику, не протягнути руку.

А ми будемо продовжувати ненавидіти одне одного доти, доки основний вектор уваги буде зміщено на нижчий рівень: «протестувальники-міліція». Бо якщо придивитись до розслідування, то основний запит чомусь лежить у тому, скільки «беркутівців» засуджено за злочини на Майдані. Я не буду нікого виправдовувати за злочини, але факт маніпулювання є. І головне його завдання — щоб народ не цікавило скільки засуджено високопосадовців, які довели громадян до насильницького протесту. Які давали сигнали «відкривати вогонь». Більше того, навіть вирок Януковичу – він же не за злочини на Майдані. І тим більше, — не за ті злочини влади, які до призвели до Революції.

Так, з тактичної точки зору, «правоохоронці», які застосовували насилля, виконували злочинні накази. Але з логічної точки зору, спочатку треба притягнути до відповідальності тих, хто віддавав ці накази. Бо якщо і далі у нас відповідатимуть лише виконавці, то це ніколи не зупинить тих, хто злочинні накази видає.

І, насамкінець, — чи не найголовніше. Необхідно хоча б для себе прояснити за що чи проти чого стояв Майдан: проти «беркуту» чи проти злочинної влади? Хто був реальним ворогом протестувальників? І відповідь на це питання важлива. Не лише для відновлення справедливості та притягнення до відповідальності. Але й тому, що у ній криється дорожня карта про те, що нам робити з людьми з того боку на Донбасі після його визволення. Чи здатні ми будемо визнати їх жертвами ідеологічного впливу, дати їм амністію? А основну відповідальність покласти на реального агресора – Кремль – того, хто розв'язував цю війну і віддавав накази. Чи спроможні притягнути до відповідальності тих, хто був реальними посіпаками Москви вищого ешелону. Чи для нас достатньо буде покарати тисячу маргіналів, які сиділи в окопах по ту сторону, оголосивши їх реальними зачинщиками війни?