Це заява нашого очільника МЗС після проведення нормандської зустрічі у форматі міністрів. Перефраз Сталіна (в оригіналі «інших письменників у мене немає», — реакція на жалобу про тотальний алкоголізм у Союзі письменників) чомусь здався вдалою відмазкою для українського зовнішнього відомства. Вдалою, щоб виправдати, що саме з таким сусідом ми повинні мати справу і що Росія — хоча і країна-агресор, але нам треба з нею домовлятись.
Та мені здається, що ця фраза вдала з іншого боку. Вона яскраво підкреслює те, що сучасна українська політика здатна лише на прості рішення. І вся наша тактика – це така собі лобова одноходовочка. При тому, що хід, який ми робимо – це рефлексія, відповідь на зовнішні подразники.
Та мабуть кожен чув вислів: «Хто хоче щось робити – шукає можливості, а хто не хоче – причини». І, найцікавіше, що фраза «іншої Росії у нас немає» — це і причина, і можливість. Все залежить від того, на що ви налаштовані – на швидку або однозначну поразку чи на довгу, але ймовірну перемогу. Це — виправдання для тих, хто нічого не хоче робити. І можливість – для тих, хто налаштований на зміни.
Бо більшість розуміє або хоче б вірити у те, що якісні зміни всередині РФ можливі – хоча б зі зміною Путіна. Якого ні ботокс, ні зміни до Конституції РФ, ні постійні війни проти слабших країн не зроблять вічним. Або – хоча б тому, що не може існувати вічно «тюрма народів», де навіть у конституцію хочуть записати зверхність російського етносу над іншими.
Зміни можливі. Сьогоднішня Росія – це не константа, як демонструє МЗС. А кремлівський режим не вічний.
Тому наведу паралелі саме з російською стратегією щодо переговорів на Донбасі. Вони розуміють, що доки вони будуть офіційною стороною конфлікту, доти їх будуть щемити у світі, і доти сам переговорний процес – перебувати у тупику.
Тому сьогоднішня стратегія Кремля – це замінити сторін у переговорах. Себе на свої недореспубліки. А чому тоді і нашою стратегією не може стати заміна? Тільки не себе, а самого Кремля – режиму, який править в РФ. Так, це — буде довго. Дуже довго формувати в російській громадській думці недовіру до своєї влади, а в переферії недовіру до центру. А хто сказав, що завтра, через рік, через 10 років на Донбасі буде мир? І хто сказав, що просто чекати чи йти у лобову виграшніше?
Іншої Росії немає. Поки що немає. І від нас, у тому числі, залежить як швидко пройде це «поки що».
