Я не випадково вирішив подарувати цьому тексту назву на честь пісні американського рок-гурту Soundgarden з альбому Badmotorfinger. По правді кажучи, ідея цієї статті визрівала в моїй голові вже довгий час, але ніяк не було слушного моменту, подразнювача, який би став стимулом взятися за свої старі, вкриті пилом думки з полички моєї внутрішньочерепної бібліотеки. Але мені здається, прийшов час порушити цю проблему для американського реципієнта.

«Грона гніву» – беззаперечна класика американської літератури 20 сторіччя, написана Джоном Стейнбеком, за що той отримав Пулітцерівську премію, та загальнонаціональне визнання в 1939, а потім і Нобелівку в 62. В наступному році, після видання книги, один з найбільших режисерів за всю історію американського кінематографа Джон Форд знімає першу і останню екранізацію, цього твору з Генрі Фондою у головній ролі. Скільки вже було сказано про цей фільм, і про те, що це ледве не найвеличніший витвір кіномистецтва в історії, і про внесення картини у Національний реєстр фільмів, як одного з найвизначніших фільмів США, і про ставлення «Грон гніву» Форда на одну сходинку п'єдесталу поряд з «Громадянином Кейном» Орсона Веллса. Оригінальний роман Стейнбека американські школярі та студенти в обов'язковому порядку за програмою проходять в школах та університетах і при цьому детально аналізують. Але, як на мене, ще ніхто, досі, в усій історії не намагався аналізувати цей портрет пересічної сім'ї жертв Великої депресії догадайтеся з якого історичного боку. Нашого – українського. І дозвольте, мені як представнику цього народу є що сказати, а заразом деконструювати. 

Довкола роману та фільму вирувала дискусія з якої ліві критики та публіка завжди виходили сухими переможцями. «Грона гніву» безумовно викликають при найменшій згадці просто хвилю захвату, зачарованості та благоговіння перед літературним талантом Стейнбека, хоча, щось мені підказує, не зовсім перед ним. Взагалі для мене твори Стейнбека, Сінклера та Драйзера становлять своєрідний ряд імен, що складає обличчя національної літератури Штатів у ХХ столітті, під маркою «критичного реалізму». «Критичного реалізму», котрий неодмінно тою чи іншою мірою схилявся до лівих поглядів. Форд же, виключно американський режисер, як його називав Жан Люк Годар – «абсолютний режисер», взявшись перенести книгу Стейнбека на екран, стверджував, що роман зацікавив його в першу чергу: «…зовсім не своїм соціальним звучанням. Мені сподобалася в ньому ця проста сім'я, яка вирушає в дорогу в надії знайти собі місце у світі» – проводячи паралель з ірландськими селянами, котрих голод цілими сім'ями виганяв на вулиці. 

Тобто, твір, що описує страждання фермерів на користь лівим ідеям, керується традиційними цінностями американської сім'ї та використовує мономіф «великої дороги», мандрівки через безкрайні простори заходу Сполучених Штатів, аби пригорнути до себе прихильність американського глядача (читача). Таким чином проводиться така собі спадковість долі, американських провідників «маніфесту долі», завойовників, колонізаторів Дикого Заходу, і сучасних збіднілих, нужденних фермерів-мігрантів, жертв Великої Депресії. Цей мотив можна прослідкувати, навіть в сучасному американському кінематографі, зокрема в переможця премії Оскар 2020 року – «Земля кочівників». Ліві ідеї вже давно вмонтовувалися в американський метаісторичний наратив, роблячи з соціалізму та комунізму логічне продовження американського образу життя, як пропонував вже згаданий Ептон Сінклер, приправивши все це протестантськими цінностями «священної праці» та «добропорядного сім'янина». Таким чином комуністичні ідеї знов, як і в Радянському Союзі набирають релігійного змісту, панівної конфесії, тієї країни, де вони розповсюдилися. А якщо до цього, ще додати расову сегрегацію та боротьбу за права меншин, то й взагалі виходить – Go Down Moses! Ця зміна парадигми гарно проілюстрована на прикладі персонажу Кейзі. Спочатку він був протестантським проповідником, але коли його рідна громада занепала та знелюдніла – він морально осів, став п'яницею та втратив віру в бога. В процесі мандрівки разом з сім'єю головного героя Тома Джоуда він проходить шлях переродження, нарешті стаючи членом профспілки, яка намагається боротися з експлуатацією організовуючи страйки. Кейзі віднаходить свою нову віру та свою нову паству у поглядах робітників направлених саме на нього, немов на месію. Боротьба американської влади, а разом і правлячих кіл, з профспілками лише консолідували їх, надавши їм право моральної самовпевненості. Таким чином образ перших християнських общин, по суті комун, в американському колективному несвідомому перекладається на праведні профспілки. Ось, як ліві уклали сепаратний мир з релігією в Америці, а лідери профспілок стали новими новозавітними пророками.  

Так чи інакше, але ми тут не за цим, ми за тим, аби розібрати цеглинка за цеглинкою аргументи західних, у цьому випадку американських, гарвардських лівачків. Тих самих, які до початку повномасштабної війни Росії попри України пророчили 72 години супротиву агресії моїй країні, а потім про неможливість поборення Росії й територіальні поступки «країні-терористу», котра масово скоює воєнні злочини. Ті самі Олівери Стоуни й Наоми Хомскі, що скавчать про потребу збереження фізіономії Путіна та заперечують приниження «країни-мародера». А також для розуміння, американськими правими силами, якими б вони не були, того, що Україна може стати не лише гарним передовим членом НАТО, та частиною Західного ліберального світу, але і їх особистою перемогою у наративній, семантичній війні з усюдисущою лівою опозицією, котра вже, якщо на те пішло, не так й опозиційна. 

«Грона гніву» став в американському суспільстві каменем спотикання, ще й тому, що саме цей твір переконала пересічного реципієнта в тому, що Велика Депресія була найбільшою трагедією в історії США. Однак повірте мені, мої любі бойскаути та дівчатка з печивом ви не знаєте, що таке трагедія. Я звісно розумію, що для американського обивателя Україна – це настільки ж далеко, як далеко від них Марс чи Венера, або вони навіть не знають про існування такої країни, а я виглядаю, як якийсь суворий європейський сноб, котрий тут зібрався рубати правду-матку західним споживачам, котрі вже жиріють. Мене ще давно, коли в моїй голові почали підійматися, ще тільки перші пагінці цієї ідеї, обурювало те, як американські ліві вільно обходяться з фактами, явищами злочинів проти людяності та проводять безглузді історичні паралелі. Щось подібне стало прослідковуватися, ще десь з 60-70-х роках, коли в Європі підняли голови постмодерністи й ліві інтелектуали всіх мастей, провокуючи контркультурний шторм проти «культури батьків». Коли Мішель Фуко порівнював сучасну буржуазну Францію зі сталінськими ГУЛАГами, а Герберт Маркузе просто взяв і прирівняв суспільства тоталітарного СРСР та всього західного ліберально-демократичного світу у своїй роботі «Одномірна людина». Вони винайшли зброю деконструкції доводів своїх опонентів, котрою й на зараз користується путінська росія. Проте вони не здогадувалися, що їх зброю хтось може обернути проти них самих. 

Яким же було моє здивування, коли в секції коментарів під кліпом на якусь пісню ліворадикального рок-гурту Rage Against The Machine, я знайшов цілу гілку сліпої підтримки поглядів гурту та виправдань злочинів комунізму у 20 столітті. І одним з аргументів, який обурив мене найбільше, дипломованих лівих борців з бездушним капіталізмом, котрі обов'язково закінчили якийсь там американський університет з відзнакою «відмінно», було те, що вони прирівнювали Голодомор до Великої Депресії. І це не поодинокий випадок. Я наводжу цей випадок з якихось там коментарів, не для того, щоб вказати на хибність думок окремої людини, а для того, щоб продемонструвати наскільки цей хід думок розповсюджений і популярний серед ліво-налаштованої інтелектуальної молоді в Штатах. 

Для чого ж вони це роблять? Аби зняти з себе відповідальність за злочини комунізму, і перевести увагу на фашизм та нацизм, котрі на їх думку є вираженням правої ідеологічної думки, червоною ганчіркою для всіх хто за все хороше, проти усього поганого. Нехай, як раз найагресивнішою, за кількістю жертв, ідеологією 20 століття був комунізм, а не ідеології «третього шляху». Просто в масовій свідомості саме нацизм та фашизм – є ідеологіями «чистого зла», а комунізм – одна з ідеологій, що перемогла у Другій світовій війні. Тому зараз, наприклад, аби пояснити західному реципієнту, чим є насправді сучасна росія, Тімоті Снайдеру доводиться називати її фашистською державою, хоча вона на рівні ідеології – постмодерністська, а на рівні установок – імперіалістична. Виходить, що Україні доводиться використовувати той же дискурс нацизму та фашизму, та денацифікації росії, бо складніший власний дискурс, де показується істинна природа російського режиму та російської агресії, складніше пояснити західній аудиторії.  

Ми відхилилися, повернемося знов до «нових лівих». Використовуючи правизну сталінської ідеології, вони – ліві, немовби одягають біле пальто невинності та непричетності, хоча це не так. Це західні інтелектуали, ідейні пращури сучасних ліваків: Бернард Шоу, Людвіг Вітгенштайн, Андре Жид, той же Теодор Драйзер та тьма-тьмуща інженерів та винахідників, що захоплювалися та торгували з Радянським Союзом легітимізували цей людожерський режим, закриваючи очі на його злочини проти людства. Ні, це ліві вигодували, виростили це чудовисько, цю потвору у вигляді сталінізму. При всьому при тому, що – так, пізній сталінізм має всі ознаки правої, патріархальної, авторитарно-тоталітарної ідеології, ви все одно його головні спонсори. І навіть ця ідея з азійським, російським корінням більшовизму та сталінізму не є відкриттям лівих інтелектуалів. Про це писали, ще класики правої інтелектуальної думки першої половини 20 століття Освальд Шпенглер та Хосе Ортега-і-Гассет. Неомарксисти – це завжди змія, котра постійно відмовляється від власної шкіри скидаючи її. Так само і сучасні західні політики разом з володарями суспільної думки, розм'яклі, як папір від води, під дією ліволіберальних або популістських ідей, на кшталт пані Меркель, месьє Макрона, синьйора Берлусконі, Барака Обами чи Дональда Трампа, всіх цих Жерарів Депардьє, Наомів Хомскі, Славоїв Жижеків та Оліверів Стоунів – роками з ложечки вигодовували рашизм та путінізм.  

Добре, годі, ми в черговий раз відволіклися на проблеми сьогодення. Провідником думки про однакову сутність Голодомору і Великої Депресії – є відомий американський філософ анархо-синдикаліст, так і такі виявляється поза межами психлікарень існують, Наом Хомскі. З його тез стає зрозуміло, що і Велика Депресія і Голодомор, суть, результат одних політико-економічних процесів, а точніше швидкої модернізації обох країн – США і СРСР. Тому він прирівнює колективізацію сільських господарств в Україні більшовиками до привласнення земель фермерів великими приватними компаніями. Дійсно, в цих процесах є багато спільного, якщо розглядати їх так само поверхнево та відсторонено, як Хомскі. Більшовики та американські земельні магнати їм чомусь здаються схожими. Правда, обидва історичних явища, стали результатом однієї передумови – програми модернізації економік. Говоримо модернізація – маємо на увазі індустріалізація й автоматизація. Свій емблематичний образ автоматизація, механізація та безліч інших синонімів для описання одного й того ж процесу наповнення наших життів технологіями, машинами отримали у фільмографіях обох країн. Один з найвиразніших був створений у тих самих «Гронах гніву» Форда, історією сусіда сім'ї Джоудів Малі. Він розповідає про те, як компанія «Шоуні» вигнала з будинків усіх місцевих жителів, і лише він один відмовився поїхати й тепер веде мізерний образ життя привида, що тиняється цвинтарем. Контрапунктом цієї історії візуально стає знесення оселі сім'ї Малі бульдозером, котрий герої називають в оригіналі "Cat", скорочення від слова "Caterpillar". Сцена вражає і назавжди вбивається у свідомість американців, знаходячи своє відображення у багатьох інших творах мистецтва, зокрема пісні Soundgarden. Грізний образ бульдозера, як символ майнової несправедливості, безправності простих людей. Залізна п'ята капіталу, як би це назвав Джек Лондон. В цьому також відчувається страх перед чимось холодним, механізованим. Боязнь невідворотних змін. Сталева хода прогресу. Зверніть увагу на те, що каже Малі коли зносять його будинок. Він жаліється на те, що його збудував ще його дід, в ньому народився його батько і він. Свідомість звичайного землероба-селянина, прив'язаного до землі, руйнується новими правилами життя, новими правилами індустріальної цивілізації, де немає місця застарілим традиціям, спадковості майна, сакральності речей побуту. Людині модерної цивілізації не властиво відчуття землі під ногами, вона ставиться до всього матеріального без жодної душі. Віднині матерія – це продукт, покористувався, спожив і викинув, забув. На цей гачок вдаваної духовності, збереження традиційних цінностей ліві й чіпляють, або чіпляли, свою потенційну несвідому, бідну паству, що не встигла адаптуватися до нових умов соціального життя. Бульдозер – це лаконічний образ механічного звіра, що загрожує знищити увесь світ осілого фермера на американських широтах. 

Водночас, в радянському кінематографі сільськогосподарська техніка використовується для орання родючих українських земель, підкорення природи на благо людині. Таким чином селянина відривають від традиційного сприйняття ґрунту під ногами, як землі своїх предків. Найкраще це видно на прикладі геніальної картини українського режисера Олександра Довженка «Земля», котра покликана була оспівати політику колективізації. Машина за радянською, комуністичною ідеологією – це твій друг, це твій товариш, він допоможе тобі в господарстві, це провідник модернізації села. 

Разом з тим, той хто сидить за бульдозером – це якийсь знайомий односельчанин Малі. Привласненням землі займаються куплені за жменю доларів місцеві, котрі знайшли заробіток для своїх сімей. Бачите, капіталістична система налаштовує людей один проти одного, вони немов щурі в банці гризуться за крихту дармового сиру. Подібне спостерігалося на українському селі на початку 20-х та в 30-х. Проте різниця в тому, що більшовики набирали у свої ряди, у продзагони, що будуть займатися розкуркуленням заможних селян, таку ж безземельну сільську бідноту, як той же нещасний Малі. Коли ж з куркулями було покінчено, комуністичне керівництво Радянського Союзу прийнялося у 30-ті за всіх інших, аби винищити сам ген індивідуального господарства в українських селян. Жертвами цього геноциду, цілеспрямованого штучного голоду, що увійшов в історію, під назвою Голодомор стали від 4 до 7 мільйонів українців. Бачите різницю, від Великої Депресії постраждали бідні матеріально, від Голодомору – спочатку заможні, а після них всі. Голодомор потрібно прирівнювати не до Великої Депресії, а до Голокосту, і використовувати в дискусіях не для порівняння капіталізму зі сталінським терором, а для прирівнювання сталінізму до нацизму. За побудову тиранічної, бо іншою вона не буває, «рівності та справедливості», українці, на відміну від стражденних каліфорнійських фермерів, які на думку комуняки Стейнбека так того хотіли, заплатили своїми життями. Велика Депресія не була спрямованим геноцидом конкретної етнічної групи, бо вона не підходила під комуністичні (російські) стандарти. Однак західні ліві інтелектуали та громадські діячі, занурені у свій постмодерністський моральний релятивізм, не розуміють різниці між Голодомором та Великою Депресією, бо для них «ціль виправдовує методи її досягнення». Так, і підйом великої промисловості в США і модернізація в СРСР стали можливі завдяки науково-технічному прогресу та автоматизації виробництва, але ціна питання у двох різних випадках відмінна, і не в першу чергу завдяки ідеологічній програмі та політичній системі. Жертви Великої Депресії не обчислюються мільйонами загиблих, яким би чином їх там не намагалися вигадати ідеологи лівої думки в США. Взагалі про Велику Депресію ходить дуже багато чуток та перебільшень, які активно множить ліве середовище американських вишів, де засідають старезні хіпі, в котрих досі в головах Париж 1968 та "summer of love" 1967. Більшість з цих міфів та казочок, вже давно було розвінчано такими дослідниками, як-то Мілтон Фрідман чи Томас Соуелл, але хто повірить, що їх теорії та ідеї будуть викладати в сучасних західних університетах, котрі є розсадником неомарксизму. 

Останнім порятунком лівих – є те, що Сталін готувався до великої війни, він звісно тиран, але він вибрав найменше зло поміж двох зол. По-перше, перший штучний голод в Україні організовував не Сталін, а більшовицька партія на чолі з Леніним, у 21-23 роках. Те саме розкуркулення, експропріація майна заможних селян та землевласників, котрі були на початку. По-друге, до якої війни готувався Сталін, якщо Гітлер в Німеччині прийшов до влади у 1933, а Голодомор почався у 1932. Та й зрештою, це йому якось допомогло? На початку війни ми бачили абсолютно ганебну втечу радянської, червоної «робітничо-селянської» армії в глиб територій Росії від наступу вермахту. І лише тоді, коли Америка стала постачати Радянському Союзу боєприпаси, техніку, продовольство, стратегічну сировину, включаючи нафтопродукти та матеріальні засоби, червона армія пішла у контрнаступ, котрий завершився у Берліні 8 травня, радянською окупацією всієї східної та центральної Європи. Тобто, навіть та промисловість, здобута Радянським Союзом ціною крові мільйонів невинних українців, не спроможна була забезпечити елементарну оборону. Ми звісно можемо, зараз піти ще далі, і поговорити, про те, що Голодомор був не лише в Україні, а й на Кубані, Дону, в Казахстані, на Поволжі, але це все одно не применшує страждання українського народу, а лише збільшує злочини та вину більшовиків та їх неефективної, нелюдяної, комуністичної ідеології. І після всього того, чого натерпілися українці у 20 столітті, ці американські нащадки ветеранів «Великої Вітчизняної Війни простого американського народу проти капіталу 30-х років», що засідають у найпрестижніших вищих навчальних закладах Стенфорду та Гарварду, ще думають, що вони мають право відкривати свої роти про бідність та голод в часи економічної кризи та жахи «дикого капіталізму». Неможливо звинувачувати капіталістичну систему загалом, бо вона базується на принципі особистої відповідальності, тому, якщо в ній і присутнє насильство, то воно виняткове та децентралізоване. Комуністична ж система провадить насильство системне і необмежене, бо за Марксом держава і є насильство.   

Уявіть собі, сюжет «Грон гніву» неможливо було б уявити в Україні 30-х років, бо в селян навіть не було паспортів аж до 60-х років. Вони по суті були рабами прив'язаними до землі та свого колгоспу без можливості вільно пересуватися. В сім'ї Джоудів все одно, завжди залишається варіант пуститися в мандри, та шукати нове джерело заробітку. Лозунг Америки: Ти маєш право на щастя, одначе це не значить, що ти обов'язково матимеш його. І вам ще чогось не вистачає? Це дуже інфантильно бажати всього й одразу. Цей інфантилізм і підштовхує молоде покоління інтелектуалів та їх університетських менторів до лівих політичних поглядів. Я – українець, людина з пострадянського простору, з дитинства ріс на західних зразках культури, власне тому в мене завжди викликала когнітивний дисонанс незадоволеність американців цінностями власної держави, бо саме їх не вистачало мені та моїм батькам в радянській системі. 

До речі, про колгоспи, десь під кінець «Грон гніву», після стількох випробувань Джоуди прибувають у табір землеробського департаменту сільського господарства – фактично той же самий колгосп, де їх зустрічає Коннуей, добрий дядечко схожий на Франкліна Делано Рузвельта. Коннуей представник держави, котра піклується про своїх громадян, а табір департаменту для мігрантів здається їм справжнім раєм на землі, де навіть організовують танці по вечорах. Бачите цю поляризацію, усе, що приватне – агресивне, жорстоке, не гуманне, на тому ж ранчо Кіпа до них ставляться, як до рабів, в той час, як державне, спільне, те що належить всім – це щось турботливе, комфортне, цивілізоване, гуманне. Я вже не кажу про те, що каліфорнійські фермери самі вказуючи на те, що Стейнбек перебільшує їх страждання в приватних таборах переселенців, прагнучи до політичної вигоди. Насправді ж, Стейнбек просто мріє про ті ж самі колгоспи без власності, без приватної ініціативи, котрі будуть працювати на загальне благо. Пробували на власному досвіді – не вийшло. 

Вся ця ідилія одразу ж руйнується тільки-но стикається з реальністю, де не існує ніякого загального блага, а лише індивідуальна ініціатива. Цей ввічливий містер Коннуей навіть здається якимось неприроднім, не щирим, немов держзамовлення задля просування «Нового курсу» Рузвельта, який на ділі не був ніяким новим, а просто продовжував політику Гувера. Але навіть тут, в цій натуральній комуні в героїв виникають свої проблеми, через неосвічених, дурнуватих реднеків-республіканців, – ой вибачте Рузвельт же теж був з республіканців,  – котрі вважають, що табір організують «червоні» (комуняки). Звісно симпатія глядача, в такій ситуації буде на боці головних героїв, простих роботяг, бо чому це хтось в них повинен відбирати їх комфортний райок, де вони працюють і живуть. Насправді ж, це просто улюблена тактика лівих, показати тупих, забобонних консерваторів, котрі усюди бачать «комуняк», виносячи при цьому своїх героїв за дужки ідеологічного протистояння, як от, наприклад, той же путінський блазень Стоун у «Народжений 4 липня». Щось на кшталт: ви думаєте ми комуністи, які ж ви тупі… ми ліві анархо-синдикалісти, як вам таке, ви про таке бодай ніколи й не чули, дурні консерватори! Хоч за великим рахунком ніякої різниці тут немає. 

Ну а фінал стрічки з промовою Тома Джоуда перед своєю матір'ю, все-таки чисте мистецтво і було б неправильно, якось тут злословити. Акторська гра у картині на свої часи, часи театральної школи гри в кіно, більш ніж вражає. Генрі Фонда бездоганно впорався зі своєю роллю простого американського «правдошукача», що вимушений покинути рідних та знову податися у поневіряння, через свої проблеми із законом. Тут нічого додати. До того ж Форд погодився на пропозицію продюсера Дерріла Занука. В цьому фіналі сім'я Джоудів покидає табір і вирушає на двадцяти денну роботу зі збору бавовни. Сидячи за кермом вантажівки, матуся Джоуд говорить чоловікові, що тепер вона ніколи не боятиметься, бо випробування, що випали на долю родини загартували їх. Вона робить висновок: «Ми житимемо вічно, тому що ми — народ». Таким чином фінал виглядає більш оптимістично, ніж в оригінальному романі.  

Таким виявилося втілення «Нового курсу» на кіноекрані. Звісно це велика картина, але перебільшувати її значення, тим більше значення її центральної теми для світу, не варто. Ви самі знаєте, що почалося в Європі в ті роки. Просто такий самий Стейнбек, борець за світле комуністичне майбутнє, його побратим по ідеологічній лінії – Волтер Дюранті, тим часом в своїх радянських репортажах описував довірливому західному читачеві Радянський Союз з його нелюдськими умовами життя та кривавою політикою терору, як країну молочних рік з кисільними берегами, де ні, ні, ні, ніколи не можна було б навіть уявити голоду, тим більше мільйонів смертей від нього. Дюрант на позначення колективізації використовував евфемізм «соціалізація», свідомо наголошуючи на позитивних сторонах цієї політики. Для нього, «суть боротьби була на селі, де відбувалась спроба соціалізувати, фактично за добу, сто мільйонів найупертіших та найнеосвіченіших у світі селян». Ось так, для когось експеримент заради майбутнього гіпотетичного безкласового суспільства, а для когось мільйони загублених ні в чому не винних душ. І навіть, коли Гарет Джонс викрив правду, Дюранті продовжував нахабно брехати на користь Сталіна та СРСР. Тоді тривали переговори про визнання Радянського Союзу Сполученими Штатами. У листопаді 1933 офіційні відносини було встановлено, на честь чого міністр закордонних справ СРСР Максим Літвінов дав обід в нью-йоркському готелі «Волдорф Асторія». На цьому обіді в центрі загальної уваги опинився Волтер Дюранті, про що знаний критик і журналіст Александер Вулкотт написав: «Насправді таке враження, що Америка визнає обох: Росію і Волтера Дюранті». Дюранті брехав, оскільки це потрібно було президентові США Рузвельтові, котрий вивів СРСР із міжнародної ізоляції. В політиці Вашингтона було не дратувати «чорта», «ведмедя». 

І на превеликий жаль, ці «добрі» традиції продовжуються й в сучасному американському політикумі, такими герантофілами, щелепи котрих поки що не звело від хвороби Паркінсона, типу того ж, вже майже 100-річного маразматика Генрі Кіссінджера, котрому незрозуміло за що вручили нобелівську премію за вирішення конфлікту у В'єтнамі. І навіть це виявилося марною справою, бо через деякий час Північний комуністичний В'єтнам просто окупував Південний, от і все. Або рідна шпальта того ж Дюранті "New York Times", котра не розуміє, що перемовини з терористами не ведуться. Не можна йти на поступки недолюдям та виродкам, що рівняють із землею цілі міста, розстрілюють мирних жителів цілими сім'ями, ґвалтують жінок і дітей, і тягнуть на свій доісторичний металобрухт, котрий чомусь називають танками, усе, що погано лежить в оселях цивільних українців. Можливо злочини сталінізму й мали риси правої ідеології, але вони стали можливі лише завдяки більшовизму, який з'явився після падіння зерна комуністичної, лівої ідеології на родючий ґрунт людського виродження та аморальності в росії. Ліві не враховують національний характер людей ким вони збираються керувати. Тому власне так і відрізняються свідчення про голодомор в росіян та українців. Росіянам подобається бути біомасою, бути пригнобленими, бути біснуватим натовпом з якого їх лідер-цар-вождь буде ліпити майбутнє світове панування. Чому росіяни так охоче сприйняли соціалізм та комунізм, тому що колективізм в їх національному характері, а хто проти – тих треба знищити, чим і став акт Голодомору. Але ми не такі, українцям, як і американцям властивий індивідуалізм, власна відповідальність за свої вчинки, а не сліпа віра в вождя, як би там не вважали всілякі Хомскі, Берні Сандерси та Жижики. 

Різниця тільки в тому, що американці могли відрефлексувати Велику Депресію у мистецтві, в тих же «Гронах гніву», і зробити з цього перебільшену національну трагедію. Українці ж навіть боялися заговорити про Голодомор, через тоталітарний режим в СРСР та політику доносів, а їх колективна, родова пам'ять підмінялася пропагандистськими гаслами та веселими, музикальними радянськими комедіями, типу «Кубанские казаки» (1950), «Свинарка и пастух» (1941), «Весёлые ребята» (1934) та іншим лицемірним трешем, котрий у західному кінознавстві отримав назву «сталінського бароко». Серйозно, ось це справжня сила кінематографа, здібність підміняти спогади на фіктивні казки про чудове минуле. Мій викладач Зарубіжного кіно в університеті розповідала мені, як вона не вірила своїй власній бабусі, котра пережила Голодомор, бо дивилася радянські музикальні комедії й навіть не хотіла знати ні про який геноцид українського народу. Так і зараз, молоде покоління американців вірить в справжній капіталістичний геноцид під час Великої Депресії, завдяки лівим медіа та культурі, що їх оточують, звужуючи їх кругозір і не даючи зрозуміти, що в інших куточках світу в часи економічних криз було набагато гірше ніж в Сполучених Штатах. 

Ну й нарешті, стосовно пасажу котрий може здатися комусь сумнівним, з приводу комунізму, як головної чуми 20 століття і буцімто відбілювання мною нацизму та фашизму. Розсудіть самі, нацисти та фашисти відбирали в людей право на свободу слова, політичного волевиявлення, а в когось за расовим та національним принципом право на життя, в той час, як комуністи відбирали життя не за вузьким принципом національності та раси, а за ширшим принципом класу та відбирали найфундаментальніше право на їжу, право на те, щоб отримувати за свій труд їжу, щоб годувати свою сім'ю. Фашизм – зовнішній контроль держави над економікою, комунізм – прямий контроль за продовольством. Сподіваюся ви самі зробите для себе висновки. І як ми бачимо по останнім подіям, цей нелюдський, безпринципний шантаж усього світу «зерновою кризою», по суті правом людей на їжу, зберігається, як інструмент російської політики проти усього світу й на сьогодні. Авжеж путінська росія зараз зовсім не має нічого спільного з комуністичною ідеологією у своєму первинному вигляді, але саме ця ідеологія в 1917 провівши негативну селекцію вивільнила все те найгірше, що й так сиділо в росіянах.