Свою Україну любіть.

Любіть її... Во время люте,

В останню тяжкую мінуту,

За неї Господа моліть.

«Чи ми ще зійдемося знов» Т.Г.Шевченко

Тарас Шевченко. Людина яка, як ніхто інша оповита ореолом міфічності, загадки та національної езотерики.

Знаєте, що є найбільш дивним словом в попередньому реченні? Людина. Так, так, для нас, та для наших попередніх поколінь, Шевченко є і поет, і бунтар, і революціонер, і кобзар. Він символ, він ідол, він все. А як людину, ми поховали його за тоннами офіційних святкувань, погрудь, монументів, пам'ятників, вишиванок, шевченківських вечорів.

Хто він? У суворій моделі національної та совкової езотерики, Шевченко, це похмурий вусатий дід-пророк, в кожусі та шапці, що осудливо дивиться на нас з під лоба, на своїх недбайливих нащадків. Такий стереотип присутнній у багатьох українських домівках та українських головах.

Це класика. А вийдіть на вулицю і спитайтесь у перехожих — в чому сила, велич і дух Шевченка? Чому саме він символ? У відповідь, ви у 99 випадках зі ста, почуєте два-три рядка з шкільної програми та декламацію «Мені тринадцятий минало», чи щось подібне.

Я зараз не про те, що Шевченко був цікавою і живою особистістю в реальному житті. Що його оточувало багато жінок. Що він був начитаний світський чоловік, улюбленець інтелектуалів, завсідник модних салонів та знаний законодавець моди. Такий собі тогочасний хедлайнер. Про це вже багато і достатньо написано.

Якщо ліньки читати, то для цікавості гляньте на світлину. Це не сучасні хіпстери, це Тарас зі своїми друзями. Тарас в центрі, в самому більшому та стильному образі. Ви ж не думаєте, що він у шапці і кожусі тому, що йому у студії холодно? А іншим тепло? Це звичайно створений образ. Гляньте на взуття, яке поза тим, що здатне засліпити своїм ідеальним блиском, є по формі і каблуку дуже стильним навіть і на сьогоднішній час.

Взагалі я про дещо інше. Чому в українських домівках, на видному місці, на правах ікони, висить не І.Франко, Г.Сковорода чи Л.Українка? А саме Т.Шевченко?

Навіть більше скажу, в домівках справжніх націоналістів, на самому видному місці має бути спочатку Т.Шевченко, а вже потім Бандера, і т.д.

Чому?

Все по порядку…

XIX ст. бурхливий розвиток капіталізму, який спричинив зміну виробничих відносин та здійснив промисловий переворот, повністю перевернув світогляд тогочасного соціуму. XIX ст. – це народження модернових націй. Це час так званої епохи національних відроджень, коли Європою прокочуються хвилі національних революцій.

Так наступала ера модернових націй. Ера, в якій широкі маси населення раптом відчули непереборне бажання взяти участь в політичному житті країни, яке колись просто віддавали у повне користування вузькому колу аристократії.

Нація, як самоусвідомлення індивідуумом своєї національної ідентичності, стає масовим явищем, а не вузько елітарним. Якщо до 18-19 ст., селяни, а вони становили до 80-90 % населення європейських держав, йшли на війну і помирали «за короля», «за істинну віру», «за стан» і просто з почуття наживи, то з XIX ст. все частіше лунають заклики і рішучість простого бюргера з Кьольну, чи селянина з Дрогобича про бажання віддати своє життя «за свою країну» (не короля чи царя), «за свій народ».

У 1812 році крестяніну з підмосковщини було глибоко наплювати на війська Наполеона, що йшли походом на Москву. Для нього більшим ворогом був російський поміщик ніж французький солдат. Тим паче, що і той і другий говорили лише французькою. І коли з'явилась нагода взяти участь у грабунку Москви, десятки тисяч крестян з навколишніх сіл, абсолютно не переймаючись чужим їм поняттям патріотизму, кинулись за здобиччю.

1612 році бідному московському дворянину було так само пофіг на поляків, що йшли на Москву. Основне питання, що його турбувало, це до якої партії примкнути і в кого більше прав на московський престол. І як би так не помилитись з вибором, щоб не закінчити своє життя на дибі.

У 1648 році бідному гасконцю було наплювати на французьку самоідентичність. Нормандця чи провансальця він міг ненавидіти значно більше ніж лондонця. Бідний гасконець помирав за короля в надії піднятись по іеархічній драбині і заробити побільше золотих екю, щоб на старості, якщо виживе, милуватись своїми виноградниками з тераси власного маєтку попиваючи пляшечку власного вина, погладжуючи пружні сідниці 16 річної служниці.

1648 році козак з Січі, рубав поляку голову не за те, що той був клятим ляхом і не любив українців. А за те, що той пробував забирати у нього права і свободи, що виходять з приналежності його до стану козачого і закріплені самим королем. І віра козаків була в тому, що ось потрусять вони зараз шляхту і новий король, якого оберуть, вирішить все по справедливості. І будуть вони й надалі, як під Хотином, пліч опліч з шляхтою, громити клятого бусурмана.

Так от. Все б так і продовжувалось, якби не масовий переворот свідомості, що розпочався у XVIII – XIX ст.ст. Спочатку лише у головах представників аристократії, еліти тогочасного суспільства, а потім і все ширших верств населення.

Цей процес пришвидшився завдяки, промисловому перевороту, який у XIX ст. змінив основи промисловості. Створення великих фабрик та мануфактур, що прийшли на зміну старим примітивним формам виробництва, спричинив масову міграцію населення з сільської місцевості у міську. Так індустріалізація підштовхнула процес урбанізації.

Попавши в незвичайне для себе середовище проживання, селянин з села Дусанів, раптом бачить, що світ не закінчується дорогою з села чи кукурудзяним полем на краю села його вуйка. У місті Бориславі він зустрічає таких же селян з Тухлі, Куликова… а там і з Надніпрянщини когось, когось з карпатських полонин, когось з роду полюховичів і т.д. І всі вони бачать свою подібність, всі вони розуміють один одного, всі говорять однією мовою, співають одних пісень і розказують подібні міфічні історії.

Селянин, для якого колись подорож у 30 км в сусіднє місто, була подією всього його життя, раптом відчув новий простір можливостей.

А далі ще гірше. В людей починає нівелюватись становий погляд. Вони вже перестають сприймати себе і один одного виключно як селяни, козаки чи навіть аристократи. Вони починають сприймати себе значно ширше.

І на десерт, як останній цвях в труну моделі бароккського світогляду – секуляризація. Відсторонення релігії від світського життя. Для 99% селян чи міщан, століттями до цього, основним питанням до незнайомців було питання: з якої на яку сторону він хреститься і чи має на тілі хрестик. Пам'ятаєте як на Січі в козаки приймали? А тепер це взагалі стає не таким і важливим. Від слова зовсім.

От такі напасті звалились на середньостатистичного селянина у XIX ст., який жив у моделі вже не працюючого барокко і слухом не відав про нову модель європейського романтизму.

І тут у його житті появляється Т.Шевченко. Не відразу. Поступово. Десь якось освічений парох у селі розказав селянину рядки з «Заповіту», потім «Гайдамаків». Вітер грізної романтики просто продував наскрізь. І син вівчара — внук вівчара — правнук вівчара з Косова, раптом, відчув мурахи на тілі, «і Дніпро і кручі» йому стали такі ж рідні, як і рідний з дитинства повноводний Прут. І спогади про вечори проведені в товаристві надніпрянців у Тернополі чи Станіславі, нахлинуть хвилею і защемлять струнами ностальгії попід серцем.

Відгадайте де був зведений один з самий перших (підозрюю, що таки самий перший) пам'ятників Т.Шевченку? У 1862р., над Черемошем на Сокільській скелі біля с.Тюдова. На цій 6 метровій стелі невідомі автори гуцули викарбували:

Схаменіться! Будьте люде.
Бо лихо вам буде!
Розкуються незабаром
Заковані люде
Настане суд! заговорять
І Дніпро, і гори!

На жаль у 1930р., пам'ятник підірвали поляки. Чим він заважав полякам, за більш як десяток років до волинської трагедії, одному богу відомо. Може ще Пілсудському.

У 1991р. на місці стели був встановлений пам'ятник

Всі що читали Шевченка,ніколи не задавали собі питання, чому в його творах, земля, на якій виріс і яку оспівував, він називав Україна, а людей що росли на цій землі називав козаками, чорнобривцями, запорожцями…. але не українцями?

Чому самі українці епохи Т.Шевченка називали себе так по різному: і русинами, і українцями, і малоросами?

А чи не тому, що у XIX ст. поняття українців як політичної нації в Європі не було. Тому що політична нація, в двох словах, це сукупність громадян, що здійснюють колективні національні інтереси через механізм власної політичної організації — національної держави.

Не маючи власної держави, українці були позбавлені можливості самоідентифіковувати себе поміж інших націй, втрачали можливість зберігати свою історичну самоназву, розсіювались на численні територіальні групи і свою ідентичність зберігали лише за мовою спілкування, віросповіданням, та культурою.

Як політичної нації до XIX ст. України не було.

Можливо цього не розумів але тонко відчував Шевченко.

«Любітеся, брати мої, Украйну любіте, і за неї, безталанну, Господа моліте.„

Американський соціолог К. Дойч якось сказав про це так: «Нація – це народ, що має державу». А коли ще бореться за державу, то є тільки національністю.

Все змінила промислова революція, що проголосила еру модернових націй. Націй, що можуть бути націями навіть не маючи своєї держави.

Саме Тарас Шевченко, який аж геть не був тим дідом з вусами, якого нам зображують традиціоналісти, стає тим сурмачем, що просурмив по степам надніпрянщини, по карпатським схилам і волинським лісам прихід ери української модернової нації. До якої вже всі десь доходили, віяння якої відчували, але яку не могли взяти в руки і відчути на дотик.

І ось в цьому є геній художника і поета Тараса Шевченка. Який відчув романтизм і модерновість української нації і поділився цим зі своїм народом. Його посил був водночас простий і геніальний, і перефразовуючи своїми словами звучав приблизно так: «Хто є мій народ? Без власних гетьманів і власної держави? Мій народ є правнуки славних воїнів і героїв України. Мій народ здобуде свою державу. Іншому бути не дано». І цей його посил, був наскільки сильно і вчасно зроблений, що українці під Росією та українці під Австрією відчули себе єдиними братами-українцями. І разом з тим відчули вищу несправедливість в тому, що вони роз єднанні і не мають своєї держави.

Все! Після цього потрібний був лише час, щоб спостерігати як великі колись імперії, будуть сипатись у марних спробах стримати модернову українську націю у своїх обіймах.

Шевченківський «Кобзар» став настільною книгою українців, склавши конкуренцію в цьому Біблії.

Це той випадок, коли одна маленька книга здатна руйнувати імперії….

Безумовно правда є і в тому, що не було б Т.Шевченка – був б хтось інший. Але, правда і в тому, що слідуючи теорії ефекту метелика: не було б Шевченка, хто знає яка була б Україна, який, і чи був би Бандера, Донцов?

….пройшов час. XXI століття. Україна здобула незалежність. Україна зійшлась у двобої з агонізуючим колоніальним скелетом за своє місце під сонцем. З безумовно прогнозованою перемогою…

Нові часи, нові епохи кличуть до нових трендів та світоглядів. Нова науково-технічна революція створює нову політичну та національну реальність. Наступає ера постмодернових націй. Наскільки вони є живучими і не бутафорними? Покаже час.

Хто буде тим новим Шевченком нової постмодернової української нації? Чи він уже є?

З Днем народження модерновий вусатий дядько! Романтик і батько української нації.