«Червоний» — український художній фільм, екранізація роману Андрія Кокотюхи. Режисер — Заза Буадзе.

Попав на перегляд художнього фільму «Червоний». Віддавна є палким прихильником кіномистецтва, тому не зміг собі відмовити в рецензії на цей фільм. Рецензія вийшла більше критичною ніж схвальною. Не тому, що фільм не сподобався. Фільм сподобався. Але він свою порцію схвальних відгуків вже отримав. Тому, спробую проаналізувати те, що заслуговує на критичні зауваження.

Якщо двома словами, то загалом непогано. З огляду на те, що в Україні, вже давно відчувається брак хорошого українського кіно, цей фільм заслуговує на перегляд. Він не є шедевром, навіть більше, його складно назвати класним, але «Червоний» є добротним продуктом українського кіно, що відроджується. Кіно, про яке декілька десятків років можна було говорити, що воно швидше мертве ніж живе.

Сам фільм про сталінські табори, боротьбу воїнів УПА, яка не припинялась навіть в умовах таборів, повстання. Багато про це відомо з історії. Чого вартує тільки неймовірне повстання у Норільську.

Цей фільм далеко не перший у цій темі. Був дуже хороший, «Той що пройшов крізь вогонь», російський варіант «Останній бій майора Пугачова», і ряд інших, менш відомих.

Що відрізняє «Червоного» в цьому ряді? Це його патетика-патріотичності та своєрідна метафізичність. Саме це зайняло основну канву у фільмі, віддавши у жертву реалістичність сюжету. Певно це був режисерський задум.

Метафізичність почалась відразу. Кадри червоної кам'янистої землі, з яких починався фільм і яким закінчувався, говорили про те, що назва фільму «Червоний» стосується не лише імені головного герою фільму, але й несла в собі і інший алегоричний зміст.

Образ головного герою — це вершина метафізичності. Вже на половині фільму ловиш себе на думці, що головний герой тут абсолютно не Данило Червоний. Я не знаю чи це був такий задум режисера, але Данило Червоний, таке враження, просто живе у своїй реальності. Інколи він спускається з висоти свої дзенів у світ таборної реальності, щоб сказати декілька скупих фраз, обов'язково в неприродно театральний спосіб і чистою літературною мовою. Це одразу викликало дисгармонію у сприйнятті персонажа. Це таке відчуття, коли ти весь у кінострічці, весь там, всередині, повністю розчинився у фільмі, а тут тебе хтось штовхає і питається: — ви на якому місці сидите?

Данило Червоний

Ймовірно режисер спеціально хотів підкреслити такий стан головного героя, підняти його на інший рівень, виокремити його образ, додати йому чогось надприродного і таємничого, як силу нестримної таємничої природної стихії. Навіть можливо Заза Буадзе замахнувся на самого легендарного Параджанова. Не вийшло. Далеко до Параджанова.

Напевно хороший екшн вартувало б просто залишити хорошим екшеном.

І закінчуючи тему головного героя. Не роль це Миколи Берези. Не розкрився. Його роль нагадувала роль вождя Вінніту з фільмів про індіанців. Такий же мовчазний та суворий персонаж, покритий ореолом індіанської таємничості.

Тому, через метафізику головного героя, інші персонажі, котрі в силу сценарію фільму мали б бути другорядними ролями, виходять на основні ролі.

Прекрасно зіграна роль начальника табору майора Абрамова — Олександом Мавріцом. Майже бездоганно. Емоції, гра, передача персонажу — все на рівні і заслуговує високої оцінки.

начальник табору майор Абрамов

Непогано зіграна роль ексльотчика Віктора Гурова — Олегом Шульгою. Слабше ніж попередній персонаж, проте непогано. Помітна була спроба авторів фільму розіграти складний процес зміни світогляду цього героя. Складний задум. На жаль, не до кінця переконливо виглядало, проте спроба була. Взагалі Гуров виглядав таким собі юним прототипом Данила Червоного.

Стосовно інших персонажів, є багато зауважень. Більшість перегравали свою роль. Було враження, що герої виступають з театральної сцени, а не з кіноекрану. Особливо в цьому відзначилась роль злодія в законі, Колі Тайги, зіграна Ігорем Колтовським. Фрази і поведінка якого дуже виглядали фальшивими.

Коля Тайга і Данило Червоний

По сюжету також є ряд зауважень. Деякі сцени відзначаються своєю нелогічністю, зокрема сцена бійки Гурова і Данили Червоного. Дуже непереконливо виглядали мотиви і сама бійка.

Сцена з убивством начальником табору злодіїв в законі, також незрозуміла. Для чого була показана ця сцена? Підкреслити самодурство начальника? Там і без цього таких сцен вистачало. Вирізати цю сцену, і сюжет фільм абсолютно нічого не втрачає.

Сцена зі страйком арештантів. По логіці психотипу начальника табору, він мав би це розцінити як злісну непокору його владі, застосувати самі жорсткі засоби, а вже потім думати над наслідками. Те що він психологічно відступив перед арештантами — це не виглядало правдоподібно.

У фільмі був автомобіль Мерседес, німецький, трофейний. По канонам жанру, якщо у першому акті вистави висить рушниця, в останньому акті вона має вистрілити. Не вистрілила. Тобто Мерседес нікуди не поїхав. Навіть ніхто й не завів його. Але то вже таке, не принципово:)

І два слова про музику і костюми. Музику до фільму написав італієць Франко Еко. Музика непогана, проте у фільмі вона часто дисгармоніювала до сюжету. Це напрягало.

Костюмний ряд нескладний, два види:тюремний і солдатський. Правда на цьому фоні були цікаві фішки. Моднячі штани в широку полоску у одного із злодіїв, та таке досить стильне (на фоні інших) пальто у Червоного.

Окремо хочеться висловити зауваження авторам фільму за наступне: у фільмі були титри — «Знято на основі реальних подій». Глядач в кінці перегляду чекав на текст, який би мав розказати про подальшу історію прототипів героїв фільму. Цього не було. Навіщо говорити «А», коли не говориш «Б»?

Фінальна сцена, коли втікачі з табору, озброєні до зубів, немовби вийшли перед глядачами на сцену, була класною. Якраз той момент, коли патетика була якраз в яблучко. Це тонко відчув зал, вибухнувши аплодисментами.

Взагалі, незважаючи на критику, фільм однозначно вартує глянути. Він знятий добротно. Знятий про такі героїчні і водночас трагічні сторінки нашої історії.