Тренд вчорашнього дня — стаття Ю.Мостової «Не отрекаются любя».
Таке враження, що перепостили цю статтю пів-фейсбука, в тому числі і половина українського політикуму, Льовочкін, Найєм і багато інших. Маса похвальних коментарів, вподобань, тощо. Тому, якщо хочеш бути в тренді — прочитай статтю Ю.Мостової.
Прочитав. Коротко суть — «Я хотіла б виїхати звідси але не можу. Проте скоро буде ранок — я знаю».
Відверто — не зачепила стаття. Можливо я не відчув глибини думки автора, можливо різність світоглядних систем чи що інше. Не знаю. Але є так. Чому? Коротко викладу свою думку.
Сам текст написаний гарно. Побудова речень, вдалі метафори, порівняння, стилістика — супер. Відчувається рука майстра. Ю.Мостова таким і є.
По суті: — ні про що. Це думка, яка виникла після прочитання. Текст складається з двох частин. Перша частина це яскравий, живописний опис нашої дійсності. В такому стилі, плачу Ярославни. Все вкрадено, все знищено, все погано. Я хочу втекти від такої України. Від олігархів, від рейдерів, від президента, від нечесних волонтерів. Від всіх. То не моя Україна. Я не такою її собі уявляла.
От чесно. Мене після навчання на іст. фаці найбільше що злило, це якась така глибока ментальна українська здатність до скиглення. Почитайте художню літературу. Вона безумовно прекрасна, але це суцільний тотальний депресняк, на фоні якого живо виділялись такі поодинокі «Захар Беркут» чи «Тарас Бульба». А історія? Ці вічні плачі від того, що регулярно не змогли, не вийшло.
Стаття Мостової це яскравий приклад маніакально-депресивного синдрому українця. Агов, Мостова, українці ви не про таку Україну думали? Ви від такої України втікати хочете? А ви в дзеркало дивились? Ви не в курсі, що влада і все суспільство є дзеркальною проекцією нас всіх? Ви ніколи не попадали після вузу на практику чи роботу у навчальний вуз (суд, прокуратуру, держ.адміністрацію)? Повні юнацького максималізму і енергії. Ви бачили цих максималістів через 5 років? Які зручненько влаштувались, гармонійно злились з системою і яким незначна на їхню думку корупційна діяльність у вузі, не перешкоджає одягати вишиванки, йти до церкви і гнівно за столом чи соціальних сітках критикувати погану владу. Владу, яка є всього лиш їхньою проекцією. Завтра посади зауча школи, якусь там Марію Іванівну, наприклад в крісло міністра енергетики — і нічого не поміняється. Бо щоб щось мінялось у владі, потрібно щось там змінити у мізках. Своїх мізках.
А зміни у своїх мізках, відразу почнуть проектуватись у ваших зовнішніх діях. Ви не викинете сміття повз урну, ви вижене з аудиторії студента,який заїкнеться про подяку, ви уступите дорогу водію автобусу, який декілька хвилин не може проїхати перехрестя, бо усім треба поспішати більше ніж водію та пасажирам автобуса, ви не перейдете дорогу на червоне світло, ви перестанете «рішати» свої питання в орагах влади і т.д.
А далі ще гірше. Ви станете робити зауваження ним, хто смітить на вулиці, ви станете ініціювати виключення з вузу тих студентів (викладачів), що пропонуватимуть (братимуть) хабар, ви станете робити зауваження тим, хто буде намагатись бігти на червоне світло і так далі і тому подібне.
І ви не помітите, як раптом таких людей довкола вас стає все більше і більше. Людей з простими і справедливими життєвими принципами. І ваша вулиця, район, місто починає змінюватись. Маленькими кроками але мінятись.
А далі ви почнете вимагати змін вище. Ви вже не заступитесь за медика, якого зловили на хабарі. Він для вас залишиться хорошою людиною і хорошим лікарем, але так чинити неправильно і справа навіть не в законі.
Ви вже не лишитесь осторонь, коли мажор на смерть збиває чиїсь дитину і уникає покарання. Вас вже не влаштує те, що родина загиблої дитини отримає якихось 20-30 тис доларів і свідки промовчать. І та філософія, що дитину й так вже не вернеш — у вас працювати не буде. Тому, що за всі вчинки треба нести відповідь.
Ви вже не проголосуєте за популізм на виборах. Бо зможете відрізнити просто слова від реальних справ.
І коли критична маса таких, що зуміли змінити щось у свої мізках, стане критичною — влада не буде в стані не рахуватись з вами.
Як там у Сунь-Цзи «Правителя можна порівняти з човном, а народ — з водою: вода може нести човен, а може й перекинути його».
І ще одна ментальна така наша риса, яка яскраво відображена у статті, це наша глибинна зрада. Це таке дрімуче, історичне наше несприйняття будь-якої влади.
Хоча, взагалі сама по собі, у розумних пропорціях, це чудова риса. Ми ще просто не навчились цієї рисою управляти.
Риса, яка була притаманна нам ще за часів Русі. Так званий інститут віча, коли громадяни міста могли запросто вигнати князя який їх не влаштовував, Рада на Січі. Памятаєте у Тичини:
На Майдані коло церкви
Революція іде
Але з втратою незалежності та риса стає якоюсь патологічно нездоровою.
Знаєте чому Іслам Гірей під Берестечком викрав Богдана Хмельницького? А потім відпустив його? Іслам-Гірей просто банально рятував Хмельницькому життя. Не так від поляків, як від своїх козаків.
Тому, що Гірей був розумний чоловік, знав що може статись. Обложені в таборі козаки цілком ймовірно збунтуються проти гетьмана і видадуть його полякам в обмін на життя. Так як це неодноразово вчинили з Наливайком, Жмайлом, Сулимою, Павлюком та іншими.
Завжди думав, що заважало нашому козацтву, міщанству, селянству обєднатись під одними знаменами і дати бій тій нечисті, що йшла на нас? Зрада і недовіра. Так, банальна ментальна недовіра. Та недовіра, котра завадила підтримати І.Виговського після блискучої перемоги під Конотопом. Бо він якийсь був не такий, не наш, з поляками якшався, Та зрада, яка завадила підтримати Дорошенка у поході на московитів, бо той з басурманами якшався, та зрада, яка завадила підтримати Мазепу проти Петра 1, ну а тут взагалі яскравий приклад олігарха, а потім Орлика і безліч, безліч інших.
Про 1917-1921 рр. вазгалі не буду коментувати. Мільйони озброєних українців, що пройшли вир світової війни, безславно просрали неймовірний карт-бланш, що випав їм в історії, в зрадофільній філософії українського буття.
Самі стійкі і свободолюбиві ще до останнього чинили опір по лісам і степам, в той час як одна частина втікала у еміграцію через Польщу і далі на захід, а частина склала зброю більшовикам.
А потім в еміграції, ті що втекли, писали мемуари, де виливали один на одного пасквілі обвинувачень. Кожен вважав себе Дартаняном, але ніхто не наважився глянути в дзеркало.
І саме цікавіше, що вся ця зрада чинилась людьми про яких не скажеш чогось поганого. Прекрасні люди, воїни, патріоти. Пушкар, Барабаш, Сірко та інші. Ооо, а стільки скільки зробив Сірко, щоб унеможливити відродження української держасності у 17 столітті, не зробив навіть найбільший наш ворог.
Безумовно критичне відношення до влади це добре. Воно було і в гуситів, котрі з 1619 по по 1635 рік витримали 5 хрестових походів проти себе. І в кінці кінців протистояння двох таборів чашників і таборитів привело до перемоги перших і компромісу з агресорами. Але вистояли. Не побігли в еміграцію.
Критичне відношення було і в поляків до Пілсудського, котрий відзначався неабиякими авторитарними здібностями. Але це не завадило полякам консолідуватись і зробити чудо на Віслі.
Що заважало нам зробити таке чудо на Дніпрі? Скоропадський? Петлюра? Махно? Тютюнник? А може признаємось відверто — ми самі.
Ми, нащадки тих людей з 1918-1921 рр., які анітрохи не змінились і дуже не хочуть змінюватись. Український письменник фантаст Валентин Авраменко сказав таку дуже влучну фразу: «Я переглянув багато хронік з минулого різних планет, але жодного разу не бачив, щоб на акціях протесту люди тримали транспаранти на зразок: „Ганьба нам! Ми самі обрали таку владу“».
Повертаюсь до статті, а саме до другої її половини, де сказано образно таке: — я звідси нікуди не поїду, тут так все фігово, але тут діти, батьки, батьківщина.
Правильна фраза, але знов же в традиційно скигливому дусі. Ну, ментальність помножена на совок. З тим нічого не можливо зробити.
І така фраза: «Коли Україні випаде черговий шанс»... Мостова, ви уже все, підняли ручки і здались? Опустились на традиційний український гречкосійний левел, оділи вишиванку, взяли в ручки бандуру і затужили за втраченим шансом?
Згадую історію, розказану мені на козацькому хуторі на Черкащині. Про козака з родини Хмар. Це було перед революцією. Так от, завітали до них на хутір жандарми з управником. Один з жандармів почав загравати-приставати до жінки. Хмара, який в той момент звідкись повертався, побачив це, без слів витягнув шаблю і зарубав жандарма. Його увязнили.
Хмара безумовно міг, витягнути бандуру і затянути жалісливу пісню про кохання і злого жандарма. Мав на то право, і бандуру мав. Але він був боєць і обрав самий радикальний але дієвий спосіб покарати кривдника.
Так от, хватає тих скиглень, Кому зручніше любити батьківщину за кордоном — вперед. Лишаєтесь, витирайте соплі, і кожен на своєму місці ставайте кращими, змінюйте себе і свою країну.
А на останок про світанок. У тексті є така фраза: «Но! Да, вы правы, — я останусь. Потому что темнее всего перед рассветом. А я знаю, что он начнется еще в этом десятилетии. Не спрашивайте, — откуда. Просто знаю и все.
Найперше що подумав, що світанок — це Гриценко:))
Але то таке:)) Світанок буде. Але не буде такого раааз і стало краще. Не живіть ілюзіями, бо помрете від розчарування. Це ще Колумб сказав. Нас чекає ще дуже довгий шлях, на якому ще багато буде сутінків перед тим як вигляне сонце. Не вірите що довго? Прочитайте ще раз притчу про Мойсея і сорок років блукання в пустелі. Світанок настане тільки тоді, коли ми змінемся, або тоді коли наступні покоління стануть іншими ніж ми.
І ніякі Порошенки, Гриценки, Тимошенки, Шабуніни, чи хто там ще, не витягнуть чарівну паличку, махнуть нею і настане світанок. Не буде такого. А буде паханина без кінця і краю. Під час якої ми заволаємо про зраду, про зрадницю „газову барижку“, зрадників „полковника баригу“ „блондина-баригу“ „шоколадного баригу“ і т.д..
І та, стаття маніпулятивна. Вона побудована так, щоб зачепити вас емоційно. Щоб максимально зблизитись з вашою емоцією, автор веде статтю від свого імені. Кожний абзац починається з слова „Я“. Майже в кожному реченні є „Я“. Це звучить як лозунг. Стаття є чудових спіч для трибун. Читаючи цю статтю, ви маєте перебирати емоційність автора на себе. І це її „я“ плавно переходить у ваше „я“, так, що ви навіть цього не помічаєте. Це дуже професійно.
Нижче даю посилання на статтю: