Митрополит Української Автокефальної Церкви Епіфаній проголосив, що процедура надання Томосу розпочнеться 5 січня. А вже 6 січня, після урочистого богослужіння, патріархом Константинопольським Варфоломієм буде офіційно вручений сам Томос.
Здавалось все, ось вона незалежність Української православної церкви! Можна бити в литаври і святкувати. Все так і одночас не зовсім. Бо це лише початок становлення незалежності церкви. Попереду ще довгий і складний шлях.
Ніхто просто так у ерефії не змириться з думкою про втрату такого великого шматка як Україна. Тут навіть справа не в кількості втрачених церковних приходів, а вони після 6 січня будуть рости як гриби після дощу. Справа в ідеологічній складовій. Справа у впливах на мізки віруючих.
Зараз, на щастя, московський патріархат, в емоціях робить невигідні для себе рухи. Підбурюючи інші церкви не визнавати автокефалію в Україні, не беручи участь в Соборі, переслідуюючи своїх священнослужителів, які виявили бажання перейти до автокефальної церкви. Це все нам на руку. Бо очевидно, що ніхто з підконтрольних Москві церков не зможе і не захоче тягатись з Константинополем. Що зупинити процес переходу вірян і священнослужителів з МП до Українського автокефального, це те саме що спробувати зупинити снігову лавину.
Прийде час, і у московському патріархаті чи у лубянських кабінетах зрозуміють свою помилку і стануть діяти хитріше. Навіщо відкрито протистояти сніговій лавині, якщо можна взяти в ній участь? І ось тоді до Української автокефальної церкви побіжать переходити священнослужителі з московського патріархату в тому числі у званнях майорів, лейтенантів. І ось тоді в Українській православній церкві почне формуватись своя промосковська група, яка буде намагатись збільшувати свій вплив та прихильників, в тому числі і щедрим монетним звоном. А там дивись і на виборах свого митрополита протянуть.
Ось тут є і найбільша небезпека. А ми цього всього на радощах, можемо і не помітити або помітити занадто пізно.
Не вірите, що таке можливо? Розкажу вам історію.
1921р. Польща. Відгриміла битва за Варшаву. Розкидані залишки орд Будьонова, з висунутимо язиками та вилупленими очима, драпають на схід.
Виборена Польщею незалежність потребує становлення і усунення небезпек, що можуть їй загрожувати. І одним з таких небезпек, є діяльність Російської православної церкви у Польщі. Це чудово розумів Юзеф Пілсудський, польський уряд та велика кількість церковних діячів.
На той час на теренах Польщі проживало орієнтовно 4-5 мільйонів православних, з них тільки українців близько 70%. Звісно православ'я у Польщі є в релігійній меншості, домінуючим в країні — католицизм. Але 5 мільонів вірян — це серйозна цифра.
Московська церква, на просьбу поляків, надати автономію польській православній церкві, відповіла відмовою.
Відмова спонукала поляків до рішучих дій. Варіант українізації українського православя поляки не розглядали, тому приймають рішення про ствворення автокефальної польської православної церкви з наданням Томоса від Константинополя.
За підтримки Пілсудського, скликається Собор польських епископів, на якому приймається рішення про створення автокефалії. І першим митрополотом Польської Православної церкви стає українець Юрій Ярошевський. Юзеф Пілсудський, обіцяє епископам максимальну підтримку уряду і свою особисту у планах по визнанню польської православної церкви, розуміючи що надання вагу Томосу для Польщі.
(Це камінчик в городик тим, хто розказує чого це Порошенко був присутнім на соборі української православної церкви? І чого він вмішується у церковні справи? Що так ніхто не робив. Ви імператора Константина пожуріть ще за це)
Новообраний митрополит Ярошевський, з завзяттям береться до справи. Сам родом з Поділля, знаючи не зі слухів всю жорстоку реальність московської церкви, він всупереч опору росіян, береться за надання Томосу Польській церкві.
Але 8 лютого 1923 року, у своїй приймальні, митрополит Юрій Ярошевський був розтріляний впритул з револьвера. Розтріляний архімандритом московської церкви Смарагдом (в миру Павло Латишенко). Латишенко натискаючи гачок револьвера кричав «Ось тобі, палач православя».
Латишенко отримав 12 років вязниці, після чого, виїхав до Чехії де його сліди і загубились.
Ось так відбулось вбивсто українця за Томос.
Митрополит Юрій Ярошевський та його вбивця
Звісно скажете ви, це польський Томос, польські справи, яке це має відношення до нас?
Пряме. Ніхто, просто так, легко не буде відпускати українську церковну вотчину, яка століттями була житницею для московської церкви. І методи можуть бути різними. Навіть такими.
Якщо вам мало вбивства митрополита Юрія Ярошевського, ось вам ще одне убивство:
Грузинський патріарх Кіріон, який 17 вересня 1917 року Собором Грузинської автокефальної церкви був обраний католікосом-патріархом всієї Грузії. Кіріон взяв твердий шлях на відновлення незалежності грузинської церкви від Москви. Було декілька невдалих замахів на патріарха, йому на допомогу приходили прості грузини, що закривали його своїм тілом.
Але 27 червня 1918 року, патріарх Кіріон був знайдений у своїй кельї, з кулею в тілі. Поруч лежав револьвер з закритим запобіжником. Закритий запобіжник повністю унеможливив версію самогубства, яку пробували поширити. Невдовзі були убиті соратники Кіріона.
Проте повернемось до історії з Польською православною церквою і чому ця історія для нас є важливою.
У 1924 році Церква отримала з рук Патріарха Константинопольського Томос. Пережила складні часи радянської окупації.
А на сьогоднішній день Польська Православна Церква стала настільки управляєма Москвою, настільки штучною є та її незалежність, що навіть у питанні наданні Україні Томосу, вони відкрито пішли проти Константинополя, підтримавши позицію Москви. Забувши при цьому, як вони самі 100 років назад отримували цей Томос, за який була пролита українська кров.
Неважливо що написано в документах, коли кишені риз повні золота.
Тому головний месендж — незалежність церкви скріплюється не один Томосом, не одними церковними документами, незалежність церкви постає в діяннях її священнослужителів, їх відданості своїй церкві і здатності триматись від спокус.
P.S. Інтерактивна карта переходів парафій УПЦ (МП) до Православної церкви України:
Автор: Богдан Кривень
