Майже до кінця XIX століття тодішня непарна, а зараз – парна, сторона Костьольної вулиці залишалась незабудованою. Сприяв цьому складний піднесений рельєф, що залишився від валу та бастіону. Фактично, ця частина вулиці являла собою тилову сторону хрещатицьких садиб. І якщо Хрещатик власники ділянок намагались презентувати як своє бізнес-обличчя, то Костьольна залишалась своєрідною дачею. Тут розводили сади, городи, влаштовували господарські двори з дрібними ремеслами.
*****
Перший, хто наважився звести будинок на непарній стороні Костьольної, був купець 2-ої (з 1854-го – 1-ої) гільдії Кіндрат Кузьмич Ховалкін. Людина талановита, з великим комерційним хистом, проте – авантюрна за складом характеру, що його, врешті решт, і згубило. Народився в Керчі, мав там нерухомість, у 1851 році перебрався до Києва, де купив за дуже велику суму – п'ять тисяч рублів сріблом (приблизно 17 500 руб. асигнаціями, 1 кг пшеничного борошна коштував десь 4 коп.) садибу на повороті Театральної вулиці (зараз – кут Хрещатика та Трьохсвятительської).
Оселившись у Києві, Ховалкін намагався організувати власну справу з розмахом, влаштувавши цегляний завод в Либідській частині міста. Придбану садибу він зобов'язався забудувати до кінця 1853 року. Проте Кримська війна зруйнувала плани купця. Його керченське майно було розорено, і Кіндрат Кузьмич лишився свого фінансового підґрунтя.
Тільки у 1859-му Ховалкін, нарешті, розгорнув на придбаній ділянці активне будівництво: зі сторони Хрещатика – дві двоповерхові кам'яниці у вишуканих формах неоренесансних палаццо, зі сторони Трьохсвятительської – одноповерховий на високому цоколі особняк проекту київського архітектора Миколи Самонова. Будинок був зведений за одним із типових проектів, обов'язкових до 1860-х років. Від казенної одноманітності споруду врятувала майстерність Миколи Самонова, який, звичайно, в межах дозволеного, авторські доопрацював стандартний проект, надав йому неоренесансних рис.
Нове будівництво занепокоїло настоятеля костьолу, зі скарги якого до генерал-губернатора Іларіона Васильчикова дізнаємося, що забудовник зняв гору по саму межу своєї садиби, і тим самим площадку перед костьолу поставив під загрозу зсуву. Губернський інженер Михайло Іконников та землемір Лука Шмігельський перевірили інформацію і дійшли до висновку, що Ховалкін будівельних норм не порушив і скарга настоятеля костьолу необґрунтована.
У 1862 році Ховалкін надбудував мезонін над центральною частиною споруди за проектом гарнізонного інженер-поручика Берестовського. На плані, складеному з нагоди зведення мезоніну, ми бачимо, що будинок на той час мав Г-подібну структуру.
Тільки після завершення будівництва у 1863 році, Ховалкін, за законом, отримав у «вічну власність» куплену ще у 1851-му садибу. Тоді ж місто погодилося продати купцеві сусідню ділянку по вулиці Костьольній, необхідну Ховалкіну для вирівнювання плану землеволодіння. Умовою продажу стало зобов'язання забудувати нове придбання кам'яними пристойними будинками. У 1866 році впритул до старої споруди постала нова, на той час двоповерхова, яка мала адресу Костьольна, 1.
В результаті виконання всього комплексу робіт до садиби вели двоє воріт: зі сторони Хрещатика та Костьольної. Вартість землеволодіння складала 50 тис. рублів та приносило щорічний прибуток у 5 260 рублів сріблом.
Проте цього прибутку було замало. За дванадцять років перебування у Києві Ховалкін накопичив чисельні борги. Своє матеріальне становище Кіндрат Кузьмич спробував виправити достатньо авантюрним способом. В березні 1862 року він виборов підряд на будівництво Володимирського собору, запропонувавши нечувано низьку ціну – 100 тис. рублів, що було майже на 30% меншим за кошторис. Чомусь ніхто з членів комісії, яка відповідала за вибір підрядника, не перевірив спроможність купця виконати свої обіцянки. Архіви свідчать, що з самого початку будівництва виникли взаємні претензії між Ховалкіним та архітекторами. Так, від Олександра Беретті постійно надходили рапорти Будівельному комітету про розкрадання та непостачання будівельних матеріалів підрядником.
Ходили злі чутки, що частину цегли, яку Ховалкін отримував на заводі Києво-Печерської Лаври для спорудження собору, він приховував і використовував на власні потреби. Постійні свари на будмайданчику, насідання кредиторів, розголос про іншу аферу купця – витрати коштів при зведенні керченських фортифікаційних укріплень, призвели до підриву авторитету купця та майже до банкрутства.
До фінансових проблем додалися моральні страждання. Спочатку у Кіндрата Кузьмича померла дружина. Всю свою любов купець зосередив на єдиній доньці. Саме їй він планував передати кам'яницю на Костьольній, 1. Але раптово донька теж померла, і для Ховалкін життя з усіма його турботами втратило сенс.
У 1869 та 1873 роках Кіндрат Кузьмич розпродав своє майно і відправився на послух до Голосіївської пустині. У 1871-му за його рахунок в обителі був побудований странноприємний готель – дерев'яна одноповерхова споруда на кам'яному фундаменті, із залізним дахом. Одно із приміщень у цій будівлі віддали купцю-благодійникові, благословивши його дожити в Голосіївській обителі до смерті.
1874 року Ховалкін, вже в якості рясофорного послушника (послушник, який має право носити рясу) Голосіївської пустелі, пожертвував 700 рублів на позолоту старовинного дерев'яного іконостасу Троїцького собору Китаївської пустині.
Того ж року на гроші колишнього купця розпочалося будівництво нового двоповерхового лікарняного корпусу Глинської пустині. В лікарні обителі безкоштовно доглядали не тільки чернцям, а й мирянам.
В 1879 році вже не як купець Ховалкін, а як монах Голосіївської пустині на ім'я Еразм, він звернувся до комітету зі спорудження Володимирського собору з проханням прийняти пожертвування на будівництво храму. Відомо, що на той час Кіндрат Кузьмич втратив зір і був важко хворий. Наступного року він помер і був похований на території Голосіївської обителі.
*****
Частину садиби Ховалкіна на розі вулиць Трьохсвятительської та Костьольної в 1873 році придбав Феліціан Йосипович Барташевич. На той час уся забудова ділянки групувалася навколо внутрішнього двору. Частина її вздовж Костьольної займав сад із красивою круглою альтанкою, яку можна побачити на документальній, але живописній літографії Наполеона Орди 1870 року.
Вже через рік, влітку 1874-го, за значну суму у 30 тисяч рублів сріблом Барташевич перепродав землеволодіння колезькому асесору Люціану-Северину Францевичу Стояновському. Майже вся кар'єра Стояновського проходила у Київській палаті цивільного суду. У 1859-му Люціана Францевича було затверджено в правах особистого дворянства. І садибу на Костьольній він придбав вже немолодим, у віці 54 років, досягши певного статусу і з мрією відпочити у затишному місці поблизу костьолу.
В 1875 році новий власник переоформив фасади головного будинку та прибудував до нього цегляну галерею. Роботи відбувалися у перехідний період забудови Києва, коли простоту пізнього класицизму типових проектів змінило різноманіття вишуканих стилізацій архітектури історизму.
Над замовленням Стояновського працювали Павло Спарро та його помічник Маріан-Казимір Шмігельський (син землеміра Луки Шмігельського). Власник та зодчі вподобали необароковий стиль оздоблення будинку, що створювало репрезентативний, вишуканий образ особняка. Завдяки оригінальному проекту, вздовж Трьохсвятительській постав ступінчастий об'єм, який ніби крокує, долаючи крутий рельєф.
У декорі фасаду були використані пілястри коринфського (другий поверх) та іонічного (третій поверх) ордерів, вишукано декоровані барельєфи у вигляді гірлянд у надвіконних площинах верхнього поверху. Віконні прорізи середнього поверху отримали лучкове завершення, верхнього — прямокутне.
На відміну від проекту Спарро-Шмігельського, зліва немає арки та вхідних дверей, замість вікон нульового поверху — глуха стіна.
*****
Після Стояновського змінилося ще кілька власників садиби. У 1890 році землеволодіння придбав купець 1-ої гільдії Давид Наумович Трахтенберг. У 1894 році Микола Гарденін провів реконструкцію наріжного дому. Наріжжя передбачалося увиразнити банним завершенням. Але замість цього надбудували звичайний прямокутний поверх-мезонін, який надав ступінчатому будинкові закінченості.
Реконструкція садиби на розі Трьохсвятительської і Костьольної передбачала також облаштування тротуару на прилеглих частинах вулиць. Необхідність цього викликалася вкрай неприємною ситуацією. Стічні води підмочували будинок, а біля його стіни через перепад рельєфу виник наріжний майданчик «где нет никакого прохода и этот угол служит сборищем для нищих, которые постоянно находятся при костеле». Прохання облаштувати тротуар на Костьольній у її наріжній частині та палісадник міська управа визнала цілком слушним. Проект та підписку на ведення опоряджувальних робіт також надав архітектор М. М. Гарденін – саме він керував і будівельними роботами.
Давид Трахтенберг, володіючи майном протягом 20 років, суттєво збільшив його прибутковість. У наріжному будинку здавали дев'ять квартир із відповідним опорядженням інтер'єрів – паркет, плафони «ліпної роботи», кахляні печі. У садибі також розмістилися контори Санкт-Петербурзької компанії «Надежда» та Владикавказької залізниці, комерційним агентом яких був сам Давид Наумович.
Архітектурне бюро та креслярню в будинку батька мав відомий київський архітектор Абрам Тахтенберг. Цікаво, що цю ж адресу вказував і архітектор Андрій-Фердинанд Кіндратійович Краусс – найбільш плідний київський зодчий, який звів у місті аж дев'яносто споруд і є автором окремого стилю – «київського неоренесансу».
Приміщення напівпідвалу та першого поверху орендували бакалійна крамниця, магазини «Обувь» та «Каучуковые изделия». У флігелі містилася столярна майстерня Черкаського цвяхового заводу.
Будинок мав стосунок і до друкарської справи. Тут була «Скоропечатня А.Воротнюка», яка потім перейшла до А.Шацького. Цей заклад не тільки надавав поліграфічні послуги, а й спеціалізувався на виготовленні каучукових штемпелів. Вісімнадцять кімнат займала друкарня Першої Київської артілі друкарської справи. Ця артіль, заснована орієнтовано 1902 року, придбала друкарню у самого домовласника Давида Трахтенберга на пільгових умовах. Серед її робіт були щорічник «Весь Киевъ» видавництва С.М. Богуславського та відривний календар за 1910 рік «на малорусском наречии» видавництва «Время».
У квартирі № 16 в будинку по Костьольній, 1 у 1910-х містилася контора і редакція журналу літератури, мистецтва та театру «Музы». Журнал виходив двічі на місяць, друкувався тією самою Першою артіллю.
Певний час приміщення в садибі орендувала редакція щоденної газети «Южная копейка» – образчик тогочасної жовтої преси. Аби забезпечити масову народну аудиторію, на газету встановили низьку ціну – рівно одну копійку. В 1916 році її наклад склав 65 тисяч примірників.
У совєтські часи будинок №5/1 використовувався як житловий. На початку 1970-х рр. мешканців відселили, упродовж близько 10 років будівля перебувала у незадовільному стані, і лише у 1982-му була закінчена її реконструкція. Після цього багато років будинок займали різні установи, у тому числі радіостанція риболовецького флоту, банк.
Вулиця Челюскінців, 1980-1981 рр.Будинок по Трьохсвятительській, 5/1 обнесений парканом. На задньому плані будмайданчиу музею Леніна (сучасний Український дім)
У липні 2001 року Київська міська рада ухвалила рішення про приватизацію об'єктів, що перебувають у комунальній власності територіальної громади Києва. Зокрема на продаж виставили приміщення будинку № 5/1, площею 776,7 м², які орендувало ТОВ «Телерадіокомпанія „Україна ТБ“. У 2004-му з порушенням усіляких норм погодили проект надбудови мансардового поверху по периметру всієї споруди. На щастя, ці плани не здійснилися.
І зараз кам'яниця зберігає форми одного з найстаріших житлових будинків Києва, ставши своєрідним свідченням нетлінності пам'яті міста.
Література:
- Олена Мокроусова Лінія долі на долоні Києва – К.: Либідь, 2018 – 96 с
- Богородичный Голосеевский монастырь. Глава XVII. ОТЦЫ И БРАТИЯ // Голосіївська пустинь. Офіційний сайт
- Олена Мокроусова, Тетяна Скібіцька Найстаріший житловий будинок на розі вулиць Костьольної та Трьохсвятительської (історія домоволодіння 1810-х – 1980-х років) // Київ і кияни. Музей історії міста Києва. Матеріали щорічної науково-практичної конференції – К.: Кий, 2009, стор. 84–100
- Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видання у двадцяти восьми томах. Київ. Кн 1. Ч. 3. С–Я Відповідальний редактор П.Тронько.– К.: Головна редакція Зводу пам'яток історії та культури України при видавництві „Українська енциклопедія“ ім. М.Р. Бажана – 2011 – С. 1217–2197