Однією з перших споруд вулиці Костьольної, яка зводилась одночасно з Олександрівським костьолом, був будинок Домініканського монастиря. Достеменно невідомо, хто є автором проекту. Вважається, що це – Людвіг Пілер, автор першого проекту костьолу.
Первісно споруда була двоповерховою на одинадцять віконних осей, у плані Г-подібною, з першим цегляним і другим дерев'яним поверхами, виступним колонним ґанком входу в центрі головного фасаду. Призначався для ченців домініканського ордена. У великій залі вони влаштували каплицю, яка діяла аж до закінчення будівництва костьолу.
У 1832 році Домініканський орден при костьолі був скасований і будинок почали використовувати як парафіальний дім. Але не одразу. Спочатку виникла ідея розмістити тут військових. Проте невеличка споруда не підходила під казарми.
Після перебудови у 1849–1860 роках перший цегляний поверх став складатися з тринадцяти кімнат з кухнею, коморою з невеликим льохом, другий, дерев'яний, – з тридцяти кімнат (з двома віконними прорізами кожна).
На початку XX століття саме тут мешкав легендарний канонік Антоній Олендзький – законовчитель декількох навчальних закладів Києва, зокрема, Імператорської Олександрівської гімназії. Цікаві спогади про нього залишив Костянтин Паустовський, на той час – учень гімназії.
Отець Антоній Олендзький
Антоній Олендзький надавав на своїх уроках притулок православним гімназистам, які прогулювали «закон Божій», що викладав протоієрей Трегубов. Протоієрея боялися не тільки гімназисти, а й вчителя. Він був монархістом, членом Державної ради та гонителем вільнодумства, стояв на рівній нозі з київським митрополитом і приводив у повну безгласність бідних сільських батюшок, коли вони приходили до нього отримувати рознесення за негідні вчинки. Трегубов ненавидив дітей, і ті відплачували протоієрею тією ж монетою. Тому й бігли від православного «закону Божого» до уроків з католицького «закону».
Антоній Олендзький всіх приймав, розсаджував на задніх партах і просив, щоб не заважали. А так як викладач він був, що називається, «від Бога», то добровільні православні слухачі врешті-решт знали католицький закон на рівні, а можливо, і краще за гімназистів-католиків.
Трегубов, звісно, знав, що Олендзький ховав у себе втікачів. Але перед ксьондзом навіть Трегубов губився. Добродушний канонік при зустрічах з протоієреєм ставав вишукано ввічливим та в'їдливим. І протоієрей відступав.
У 1914-му верхній дерев'яний поверх парафіяльного дому замінено на цегляний.
З 26 квітня та першу половину травня 1917 року тут проживав Андрій Шептицький (1865—1944) – митрополит Галицький Української греко-католицької церкви (з 1900 р.), громадсько-політичний діяч, граф. В 1914 році митрополит був заарештований у Львові російською адміністрацією та інтернований в Росію. Своє заслання Андрій Шептицький розцінив як можливість проповідувати постулати Унії на великороських теренах. Завдяки його зусиллям в 1917 році постала Російська греко-католицька церква.
Повертаючись на Батьківщину, митрополит затримався у Києві для налагоджування стосунків з Центральної Радою та вирішення нагальних питань Унії на території Східної та Центральної України. 28 квітня 1917-го він відвідав УЦР, яка містилася у Педагогічному музеї (вул. Володимирська, 57), був на засіданні Київського губернського з'їзду Української селянської спілки, зустрівся з головою УЦР Михайло Грушевським. Наступного дня Михайло Грушевський та Сергій Єфремов (член Комітету УЦР) нанесли офіційний візит митрополиту Андрію у цьому будинку. 9 травня Шептицький відслужив панахиду в Олександрівському костьолі за померлого у 1916 році у Львові Івана Франка. Під час перебування в Києві призначив отця Михайла (Цегельського) генеральним вікарієм для католиків візантійського обряду в центральних землях України. Наслідком діяльності Андрія Шептицького в нашому місті стало відновлення в Києві греко-католицького храму. Церков на честь Святого Серця Христова постала на вулиці Новопавлівській, 10 (зараз – вул. Володимира Винниченка) у грудні 1917 року.
В 1939-му виконано ремонтні роботи на фасадах та в інтер'єрі. З 1940-х рр. у будинку містився гуртожиток АН УРСР. В 1941 – 1943 роках споруда зазнала значних пошкоджень, у 1946-му відновлена. У 1951–1953 роках за проектом архітектора Олександра Григоровича Недопаки здійснено надбудову третього і четвертого поверхів з подальшим пристосуванням під житловий будинок для тресту «Легпромбуд» харчової промисловості СРСР.
В 1953–1955 роках на другому поверсі в першій кімнаті ліворуч мешкав Іван Олексійович Світличний (1929–1992) – поет, літературознавець, критик, один з провідних діячів шістдесятництва. У той час – аспірант Інституту літератури імені Т.Г. Шевченка АН УРСР, розпочав літературознавчу і публіцистичну діяльність. У списку робіт, який склав він сам, першою стоїть рецензія на книжку Даниїла Граніна «Шукачі» у журналі «Дніпро» (1955, № 6). Вже тоді Іван Олексійович показав свою наукову принциповість. Його дисертація «Рухома естетика» до захисту не була допущена як така, що не базувалася на марксистсько-ленінських постулатах.
Принциповість Світличного добре відображена у його вірші «Провина»:
Я винен, браття. Всі ми винні.
Наш гріх судитимуть віки
За беріїв, за Соловки,
За чорні, зганьблені, злочинні
Переґвалтовані роки,
За куці істини нізчимні
За те, що унтери причинні
Нам кастрували язики,
За довбані в катівнях ребра,
За реабілітанські жебри,
За небо гратами рябе,–
Судіть мене. Судіть без знижки
Судіть – я винен – хоч до «вишки»,
Мене, а заодно й себе.
У гуртожитку разом з Іваном Світличним мешкав на той час аспірант, в майбутньому – відомий літературний критик Іван Яремович Бойчак. Він не був активним противником режиму, проте відзначився підтримкою шестидесятників, зокрема, є одним із 139 підписантів листа Брежнєву з протестом проти судових процесів над молодими інтелектуалами України.
Після здобуття Україною незалежності проводилася реституція церковного майна. Проте католицька громада не мала фінансової спроможності утримувати будинок, і можливість його повернення була безповоротно втрачена. Протягом кінця 1990-х – початку 200-х років споруда неодноразово незаконно перепродавалася, після чого вже у доброчесний спосіб її придбало посольство Канади в Україні. Зараз там розташовано посольство Канади та посольство Австралії в Україні.
Література:
- Звід пам'яток історії та культури України. Енциклопедичне видання у двадцяти восьми томах. Київ. Кн 1. Ч. 2. М–С Відповідальний редактор П.Тронько.– К.: Головна редакція Зводу пам'яток історії та культури України при видавництві «Українська енциклопедія» ім. М.Р. Бажана – 2003 – С. 585–1216.
- Олена Мокроусова Лінія долі на долоні Києва – К.: Либідь, 2018 – 96 с.
- Константин Паустовчкий Далекие годы
- Світличний Іван Олексійович // Дисидентський рух в Україні
- Костьол Святого Олександра: 200 років історії. Лекція історика, архівіста Ганни Путової у хатині-музеї Тараса Шевченка в рамках «зустрічей на Козиному болоті» 14 січня 2017 р.