Червоноармієць Лукашин Михайло Григорович, зник безвісті 27 липня 1941 року біля міста Умань.

Сержант Шевєльов Василь Федорович, вбитий 21 липня 1941 року на дорозі «мис Мішуков – Титовка» поблизу Мурманська.


Це ті, про кого у фільмі Ельдара Рязанова «Іронія долі, або з легким паром» не сказано ані слова. Але вони є ключовими героями трагедії цілого покоління, до якого належали їх діти – Женя Лукашин і Надя Шевєльова.

Фільм знят у 1975 році. За сюжетом, Жені 36 років, а Наді – 34. Вони народились у 1939 та 1941 році відповідно. Їх батьків призвали на фронт у червні 1941 року. Більш ніж 90 відсотків того призову загинули. Загинули і батьки Наді та Жені. Їх матері виховували дітей у бідності та злиднях без чоловіків. Або на якийсь час зійшлись із ветераном із посттравматичним синдромом. Діти не бачили ані батька, ані мати, яка проводила весь час на роботі, а вертаючись додому зривала злобу на дітях, або падала без сил на ліжко. Не побачивши нормальну сім’ю та нормальні відносини між чоловіком та жінкою, не отримавши батьківської та материнської любові, вони так і не змогли побудувати романтичні стосунки із партнерами та створити власну родину. І втративши у новорічну ніч черговий шанс на одруження, зробили вигляд, що закохались один у одного.

У 1991 році їм виповнилось 50 та 52. І розпад СРСР був для них найбільшою геополітичною катастрофою ХХ сторічча. Накопичення на книжці «гавкнулись». А через 5-8 років вони стали типовими пенсіонерами, які голосували за КПУ і КПРФ, а потім за Єдину Росію і Путіна та Партію Регіонів і Януковича.

Кожного року наші батьки і діди дивились трагікомедію цілого покоління. Але сприймали її як комедію положень і відносились із неприхованою симпатією до Жені та Наді. До інфантильних бюджетників, які не в змозі побудувати власне життя.

Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація