Оповідь складається з двох блоків: 1) про місце, куди поки дуже важко потрапити пересічним громадянам, в т.ч. сталкерам, що проходять у Зону повз офіційні пропускні пункти 2) короткий лікнеп про Чорнобиль-туристичний очима простої людини.

Так, назву посту Ви абсолютно вірно прочитали. Та мова піде не про квартали, що нібито вночі світяться від радіації. І не про місця «бойової слави» сталкерів з однойменної комп'ютерної гри-бестселера. І навіть не про закинуті військові об'єкти та втаємничені підземелля, що трапляються всюди у Зоні Відчуження.

Кілька днів тому мені пощастило потрапити в склад унікальної екскурсійної групи науковців, маршрут якої кардинально відрізнявся від звичних РЛС «Дуга», ЧАЕС, мертвого міста Прип'яті та кладовища радіоактивної техніки.

Мало хто взагалі замислюється, що чорнобильска трагедія була страшною не тільки своїми наслідками для здоров'я людей, довкілля чи економіки. Це був жахливий удар по нашій історії.

За звичайних умов неспішної зміни людських поколінь історично важливі пам'ятки вкриваються пилом та шарами землі. І при потребі можуть дбайливо у майбутньому бути відкопаними уважними очима істориків в архівах чи щіточками археологів.

У випадку аварії на атомній станції людство зіткнулося із зовсім іншим видом «забуття»: цілеспрямованим загортанням бульдозерами цілих сел у великі кургани, на яких з'являлися таблички «Радіоактивно»; мародерами, що заради кількох мотків мідного дроту, вирваного зі стін порожніх осель, пошуку захованих грошей та прикрас, дуже часто нищили безцінні історичні документи та предмети, навіть не усвідомлюючи, що вони коять; пожежами, що спалахували у закинутих поселеннях, винищували цілі вулиці, перш ніж пожежники-охоронці зони встигали дістатися зони лиха.

Так от Чорнобильська катастрофа була жахливим ударом саме по історії Полісся. Фахівці мене може виправлять, але наскільки зрозумів я, саме воно було серцем слов'янської культури.

Ви можете заперечити: скільки там того Чорнобиля чи Прип'яті? Чи тих сел? Що в них такого унікального? Сумний жарт у тому і полягає, що межі радіоактивного забруднення практично ідентичні ареалам поширення унікальних говірок, вишивок, різьблення, архітектури тощо. Тобто разом із аварією на ЧАЕС ми отримали «локальний культурний геноцид».

І, Ви не повірите, але є люди, які це усвідомили практично відразу після аварії і створили історико-етнографічну експедицію Державного наукового центру захисту культурної спадщини від техногенних катастроф. Така, до речі, була і в Білорусі, але була розформована на початку ХХІ сторіччя.

Так от. З 1989 року по нинішній час науковці в умовах радіоактивного забруднення здійснили понад 100 експедицій у 97 закинутих містечок та сіл і врятували купу того, що неможливо купити за жодні гроші: понад 1000 предметів старовини, сотні годин аудіозаписів народного фолькльору від ще живих переселенців чи мешканців покинутих сіл (так, поїхали не всі, незважаючи на суворі заборони), тисячі фотографій з сімейних альбомів, що були передані самими переселенцями, чи знайдені у пограбованих мародерами будівлях, сотні листів історичних документів. Вони з перших вуст занотували купу нюансів виробництва меду, обробки деревини, ткацтва, виробництва колес, рибальства, полювання, різьблення, особливостей святкувань тощо.

Працювали влітку, коли заражена пилюка намагалася потрапити під респіратори, чи взимку, коли ставало легше дістатися до закинутих сіл саньми.

Інколи пам'ятки вдавалося врятувати буквально з-під відвалів безжальних грейдерів, що нині іржавіють під відкритим небом, продовжуючи випромінювати смертельну радіацію довкола, або з-під носа природи, що прагнула або ті села спалити, або проломити дахи гіллям дерев і знищити все дощами. В перші роки після аварії цю групу охороняв автоматник. Ні, не від диких звірів. Від мародерів.

Більш за все вразило, що в Зоні працювала навіть справжня археологічна експедиція, що прогризла шар радіоактивного грунту і таки дісталася знахідок, що довели: Чорнобилю — більше 1000 років, а не як згадано в літописі від 1193 року.

Що вийшло? Вийшов дуже крутий музей, рівня столичних. Але кожен предмет тут має не тільки стандартну історію «що, для чого?», а й власну історію порятунку.

Ось так виглядають його зали:

Залів декілька, але більшість фондів — закриті. Щоб виставити експозицію — потрібно близько 2000 кв.м, а поки предмети зберігаються на складах.

Археологічні знахідки — дбайливо викладені на вітрини:

Скляні браслети — результат пересівання через сито кубометрів землі:

Більшість предметів рятувалися шляхом послідовного відвідування кожної хати, що нині перебувають у дуже поганому стані.

Так, Ви все вірно зрозуміли. Із Зони вивозять не тільки дроти і чавунні батареї, а й цеглу.

Автівками до більшості поселень вже не під'їдеш, тому що вулиці перетворилися на справжні джунглі. Лише пішки і взимку — на санях:

До речі, ось ця скриня:

Звісно, що абсолютно всі предмети проходять процедуру дезактивації (так, перевіряв, ніц не фонить), потім відправляються на реставрацію, як цей човен, видлубаний з масиву деревини:

До речі, в експедиціях брала участь Ліна Костенко, що допомагала записувати безцінний народний фольклор (фото взято з групи Центр захисту культурної спадщини):

Дбайливо збережені усі знайдені фото з сімейних архівів.

Загалом, я вражений наполегливістю цих людей. І дуже рекомендую будь-якими правдами і неправдами спробувати потрапити у музей. Головне ось що: простого та відпрацьованого механізму відвідування — просто ще не існує. Взагалі. Робота в цьому напрямі лише розпочата. Наразі музейники намагаються домовитися з комерційними організаціями, що провадять тури у Зону, щоб у програмі РЛС-ЧАЕС-Прип'ять за бажанням люди могли побачити щось на кшталт Етнографічного музею Полісся.

Але, я залишу це фото. Воно висіло на дверях музею і може комусь допоможе:

Успіхів.

Щодо відвідування Зони взагалі.

Головне: Зона — це шалений бізнес. Раніше звідси вивозили справну, але заражену техніку (своїми вухами чув розповідь одного, як вони з «бригадою» вивозили техніку з Россох, знімали двигуни та запчастини. Звісно все це без деактивації і скільки того всього нині обертається навколо — нікому не відомо. Брехав чи ні — не знаю, але факт у тому, що кладовище техніки у Россохах — майже порожнє); предмети побуту, що лишили мешканці у квартирах; кубометри деревини; потім почали вирізати те, що важко вивезти; будматеріали включно із цеглою.

Свого часу на метал навіть хотіли порізати РЛС Дуга.

Сьогодні потужним бізнесом став туризм, що, можливо, дозволить припинити її розкрадання. Якщо я вірно зрозумів з розповіді, цього року Зону відвідали вже 38000 людей. Цим словам вірю, тому що на пропускному пункті з самого ранку черга автобусів хвилин на 30. На маршрутах я не бачив жодного місця, де наша група була б сама. Групи йдуть одна за одною і часом людей більше, ніж на певних вулицях чи площах Києва.

Наче всі групи організовані оцією конторою. Ні, це не реклама, але вони єдині, кого я там бачив. На КПП Дитятки можна придбати навіть магнітики, чашки, футболки, карти і всілякі інші сувеніри.

З очевидних мінусів: при такому потоці людей — туалетів лише кілька і вони в жахливому стані. Але, зауважу, що туалетів на туристичних маршрутах Зони більше ніж на туристичних маршрутах Києва. Я зараз взагалі не жартував і не посміхався.

З плюсів: Зона варта відвідин. Кожної витраченої на неї хвилини. Реально вражає. Так, дуже засмучує, але ці емоції того варті.

Тепер коротко, але без зайвої конкретики (кожен має пережити це сам):

Радіація. Фон загалом трохи вищий за норму. В деяких місцях — нижчий, ніж у Києві. Взагалі, зараз, через 30 років після аварії минув період напіврозпаду цезію і стронцію, тому рівень радіації різко знизився (але залишився ще плутоній, тому Зона буде забрудненою ще десятки тисяч років).

Гіди знають і покажуть місця з високим фоном, зможете полоскотати собі нерви, вслухаючись в тріскотіння дозиметра. Так, дозиметр краще мати. Зашкалюють окремі металеві предмети та техніка. Зокрема, ми відвідували місцину, де стоять машини розгородження і перекинутий дизель-поїзд (залізничне полотно на станцію Янів). Техніка шкварчала дуже сильно. Частина з неї мала свіжі сліди різання автогеном (іф ю ноу вот ай мін).

апдт. Але підкреслю, що це безпечно лише з гідами за певними маршрутам. Самостійно в Зону ходити не можна. Туристичні маршрути — відносно чисті і перевірені, у багатьох місцях земля замінена повністю. А так — в Зоні можна добряче «вляпатися».

Туристи. Окремі туристи — дебіли. Я спочатку здивувався, коли побачив, як гіди «пасуть» своїх підопічних — очей з них не спускають. Але потім випадково узрів жіночку, що пробувала на смак шипшину. Окремим індивідам можна тисячу разів розповісти про правила безпеки, але вони все одно спробують вкоротити собі віку. Сюди слід додати, що Зона — небезпечна. Не радіацією (якщо до рота ніц не тягнути — ризику майже немає), а аварійними будівлями, дірками комунікацій у землі та дикими тваринами. Ми на власні очі бачили лисицю та лося. Кажуть, що є вовки та ведмеді. І я своїми вухами чув, як у лісових хащах стрибками по 5-7 метрів пересувалася якась істота.

Окремі туристи — бидлота. Якщо Ви вважаєте, що в Зоні немає сучасного сміття — помиляєтесь. Обгортки від насіння Сан Санич, баночки з-під Ред Булу, пляшки з-під пива. Таких би туристів я б годував плутонієм.

РЛС Дуга. Це Чорнобильська «Ейфелева вежа». Я радий, що її не спиляли. І я тішітимуся, якщо потоки туристів, в т.ч. завдяки їй, зростатимуть. Конструкція абсолютно вражаюча. І так, творіння Ейфеля в Парижі — нервово палить в стороні. Масштаби не передасть жодне фото.

Чорнобиль. Живе місто. З магазинами і кафе. Вахтовим методом живуть працівники станції, та, як я розумію, працівники майбутнього сховища відпрацьованого ядерного палива. Ну, і Нацгвардія, звісно. Весь приватний сектор закинутий, але не бачив жодної закинутої багатоповерхівки. Музей розташовується саме в Чорнобилі.

ЧАЕС. Новий конфайнмент (саркофаг) — важко описати. Він настільки здоровенний, що перехоплює подих. Його просто треба бачити. Фото теж не передають масштаб.

Прип'ять. Мертве місто. Парк відпочинку з колесом огляду, стадіон, що став лісом, порожні квартали, жахливий дитячий садок з іграшками та ляльками. Все настільки жахливо і так гнітить, що я не хочу це описувати.

Дорогою в Зону і звідти можна бачити виставку роботів, що брали участь у ліквідації аварії (в т.ч. т.зв. луноходи), затоку з баржами (що теж майже всі порізані на метал), купу сел в чагарниках і місцини, де були села, а тепер порожні поля-кургани. До речі, дуже вражає «рудий ліс», як і тріскотіння лічильників біля нього.

У підсумку: дуже раджу. Хоча б з тієї причини, що фон вже достатньо низький для рівня будь-якої параної, а природа щороку відвойовує все більше будівель. Дуже скоро там не лишиться нічого, окрім непрохідного лісу, станції, комунікацій та, власне, населених кварталів Чорнобиля.

А, ще одне. В Чорнобилі — повно грибів та ягід. Гриби підступають прямо до дороги. Назбирати відро — справа хвилини. Бачив польського гриба розміром із три долоні. Але дозиметри біля кожного починали загрозливо тріскотіти. То мені тепер стало цікаво: чи всі мешканці сел навколо Зони такі чесні і не возять у Київ тих грибочків? Треба буде перевірити :)

Дуже хотілося б, аби людство з цієї трагедії зробило висновки, а наша влада — хоча б зрозуміла, що «вартість» Зони в нинішньому вигляді вища за вартість вивезеного звідти металу та лісу.

Я безмежно вдячний за можливість долучитися до групи Бикову Валерію Микитовичу, співробітнику Інституту фізики НАН України, та керівнику Центру — Ростиславу Андрійовичу Омеляшку. Мій Вам респект та повага. Тисну руку.