Історична мить. Сьогодні, як ніколи раніше, народ має дуже сильно полюбити поліцію. Обійняти її, притиснути до грудей і гріти, гріти, гріти…
А для тих, хто не хоче або сумнівається – навіть спеціальне свято ввели. Однойменне.
Перед Іваном Купалою і затвердили. Щоб одне свято плавно так переходило в інше. А що? Літо, тепло, душа вимагає радощів. Та й традиції дуже підходящі. І для душі, і для роботи. А значить, треба відтепер бути дуже обережним. Бо при бажанні та за сукупністю – насвяткуватись можна як мінімум на обмеження чи й позбавлення, щоправда, без конфіскації. Наприклад: розпалення вогнищ у громадських місцях. А тоді вчинення потенційно небезпечних стрибків через полум'я. А заразом і порушення громадського спокою шляхом співання пісень. Після того — завдання шкоди зеленим насадженням у нічний час. Те саме, за попередньою змовою групою осіб, із особливим цинізмом.
То погано і так робити не можна.
Тому новому святу – нові традиції. Освячені десятиліттями попередників, досвід яких (як і самі попередники), нікуди не подівся, а лише поширився, розповзся, всівся зверху і посміхається.
Те, що ото вигадали – покатати школярів на машинках, повдягати броніки і подудіти в свисток – то все юринда. Не приживеться. Треба ближче до натури. У формі народних ігрищ, звісно. Для діточок, мабуть, з них же ж починати треба, аби вони ще змалечку про все дізнались і той… полюбили. Поважали там. І поганого не робили.
Отже, заряджаємо в гучномовець «Бутирку» чи Круга – і вперед.
Гра перша. «Крашаночки». Учасники вбираються у костюми білих машинок і бігають колами, виючи, як сирени. Виграє той, хто першим вріжеться в іншого і подере костюм на шмаття.
Гра друга. «Почеканчики». Весь час, поки йде гра у «Крашаночки», один з учасників, попередньо пограбований і трошки побитий (понарошку), чекає приїзду хоч когось у білому костюмі з сиреною.
Гра третя. «Позбирасики». Усі, хто подер костюми в «Крашаночках», шикуються в яскраво прикрашену квітами та віночками чергу та здають гроші на їх ремонт.
Гра четверта. «Слуханки». Один з учасників, найтовстіший, довго й матірно оре на інших, а ті слухають і мовчать. Потім уходить. Повертається. І знову оре. Місцями учасники не міняються ніколи.
Гра п'ята. «Хованки». Учасники розбивають на пари. Один каже: «Ви знайшли мій телефон?» — інший мовчить і ховає очі.
Гра шоста. «Сейфики». На центр витягається здоровецький сейф із документами 30-річної давнини, усі шикуються довкола нього і намагаються здогадатись, нащо усе це треба і чи не можна по-нормальному?
Гра сьома. «Розбираночки». Учасники знову розбиваються по парам. Один має пояснити суть справи іншому за сім секунд. Бо потім іншому стає «все зрозуміло» і він кудись мовчки йде.
Гра восьма. «Наївняк». Усі учасники збираються в коло, сідають і чекають. поки стане краще.
Для дорослих, звісно, асортимент забавлянок можна й розширити. Наприклад, чудова гра «Приходьте працювати в поліцію, будете приїжджати вчасно», або не менш яскрава «Ну не вбили ж? Ніхто не бачив і синців нема – то що ти хочеш?» — прикрасять будь-який День поліції.
Любов народна нещадно ростиме, популярність лізтиме вгору невпинно й невблаганно.
Отоді (й лише тоді, ага) люди бачитимуть справжню поліцію. Красиву, струнку, підтягнуту і працьовиту. Бо в будні воно якось не те… Не дуже схоже на ідеал. А на щось навіть, як би пом'якше так, навіть трохи геть зовсім навпаки.
Тому – всім святкувати. І, звісно, сказане не збігається з думками автора і не має на меті когось образити.