Пригадуєте «томосну» ейфорію, яка котилася соціальними мережами лише кілька місяців тому? Навіть люди, далекі від церковних справ (та навіть войовничі атеїсти!) раділи тоді «канонічній» автокефалії і твердили: ось вона, нова Українська Церква, принципово інакша ніж Московський Патріархат! Тепер духовний вплив Москви буде остаточно подолано!

Зараз, в дні гострого психологічно-передвиборчого напруження, про Православну Церкву України підзабули, а дарма. Протягом останніх тижнів там відбулося три знакові події:

1. Перехід парафій з Московського Патріархату до ПЦУ помітно призупинився. Більшість з цих переходів відбувся на Волині й Поділлі, навіть в Центральній Україні (не кажучи про Південь і Схід) рахунок йде на десятки громад, але аж ніяк не на сотні. Загальна цифра по Україні також не вражає.

Відтак надії на розмивання української філії Московського Патріархату не справдилися — навіть удвічі більше переходів дали б лише десять відсотків від загальної кількості її парафій. Вочевидь після виборів динаміка переходів ще більше сповільниться або припиниться.

2. Митрополит Іоасаф Шибаєв виступив з листом, спрямованим проти формального керівника ПЦУ митрополита Епіфанія Думенка. Він вимагає збільшення впливу патріарха Київського Філарета Денисенка. До речі, хто не знав, досі діють паралельно сайти ПЦУ та Київського Патріархату і останній якраз і опублікував лист Іоасафа. Вороги «єдиної Помісної» зловтішно передбачають всередині ПЦУ війну фракцій: вірних Філаретові єпископів колишнього Київського Патріархату проти широкої коаліції на чолі з Епіфанієм. Якою б непомітною не була ця апаратна боротьба, вона змусить ще раз подумати хитких серцем священників Московського Патріархату: чи варто змінювати ситу стабільність на нестійку церкву. До того ж...

3. ...Митрополит Епіфаній фактично приміряв на себе роль Кирила Гундяєва. «Не буде держави — не буде української церкви. Це взаємопов'язані речі». Всі речі в світі між собою взаємопов'язані, хто ж сперечається. Але виголошена Епіфанієм формула — це сумнівна мудрість для очолюваної ним церкви. Митрополит пов'язує своє майбутнє не просто з державою, а (це читається між рядками) з конкретною особою на чолі цієї держави. Заганяючи сама себе в субкультурно-політичне гето Православна Церква України стає в очах українців новим Московським Патріархатом, але біднішим та меншим. І в боротьбі з морально рівним, але чисельно більшим, заможнішим і агресивнішим суперником буде приречена на поразку.

Згадаймо, що саме необхідністю подолання «московського спадку» зокрема пояснювали усунення від керівництва новоствореною церквою патріарха Філарета. Але священники ПЦУ, що виголошують запальні політичні проповіді за єдиного благословенного кандидата, виглядають не краще своїх «колег» з патріархату Московського коли ті величають «благавєрнава Владіміра Владімірича». Психологічно вони зрівнялися. Відтак, gotta kill this love before it kills you too, не слід виправдовувати за це українське духівництво лиш тому, що воно українське.

Зрозуміло, що після завершення виборчої лихоманки Православна Церква України потребує осмислення свого майбутнього і своєї стратегії (власне таке обговорення і прагне ініціювати митрополит Іоасаф). Таке осмислення може й не відбутися — але майбутнє від того не зникне і тих, хто не хоче його бачити, воно вдарить дуже боляче.

Зі свого боку, як сторонні спостерігачі, ми можемо ділитися кожен своїми міркуваннями — з надією, що котрісь з них стануть у нагоді. Отже:

1. В сучасній Україні вже не буде не лише державної церкви, але й церкви більшості. Зі Сходу нікуди не щезне Московський Патріархат, на Півдні зростають протестанти, в Галичині домінують греко-католики. Добре це чи погано кожен вирішує сам, але такою є реальність.

2. Розкол в українському православ'ї не буде подоланий в близькому майбутньому. Інструменти його (можливого) подолання лежать поза межами питань «канонічності» і поза спроможністю київської чи московської церковної влади. В Україні ще десятиліттями триватиме міжцерковна конкуренція, а...

3. ...В умовах міжцерковної конкуренції виграє не та церква, яка встановить найтісніші відносини з державою, а та яка буде найбільш незалежною від будь-якого розвитку подій в державі. Цінність «допомоги» від влади, яку надають в обмін на передвиборчу підтримку і за яку кожна наступна влада виставить свій рахунок, дорівнює нулю.

4. ...В умовах міжцерковної конкуренції виграє та церква, яка накопичить найбільше «морального капіталу» і щирих послідовних прихильників на довгій дистанції. Цінність так званих «атеїстів Київського Патріархату», які вчора раділи Томосу, а завтра гостро засуджуватимуть «церковне мракобісся» дорівнює нулю.

5. ...В умовах міжцерковної конкуренції цінність духівництва, що використовує церковні кафедри та соціальні мережі як майданчик для політичних закликів дорівнює вже не нулю, а мінусу. Так само в мінус рахуються стереотипні «попи» з міркуваннями: «нічого не робитиму, на мій вік бабусь зі свічками вистачить».

Світ, у якому нам випало жити, уже не зламати, не відкотити назад — до ХІХ сторіччя, коли автокефалії запроваджувалися державними законами і державною волею всі християни певної країни автоматично змінювали церковну належність з неправильної на правильну. З реальністю за вікном треба навчитися жити, розуміти й прогнозувати її, за змоги — використовувати собі на користь.

Чи потрібна майбутній Україні і нам особисто православна віра? Православна Церква України? Це самостійно має вирішити кожен для себе самого. І жити відповідно до того рішення.

1 січня 1919 року Директорія Української Народної Республіки видала Закон про автокефалію Української Церкви. Тоді вперше гучно пролунало це слово, вперше мільйони українців замислилися про його значення.

Сто років по тому здійснилися усі сподівання «автокефалістів». Але чи не стане історична перемога історичною ж поразкою — зараз не скаже ніхто. Ta не варто боятися наступного дня. Варто боротися за нього.

Наостанок — цитата з післямови митрополита Іоасафа Шибаєва до його листа: Не бойтесь дискуссий. Только друг скажет тебе о твоих недостатках, враг — промолчит и тихонько будет хихикать в рукав. И Писание говорит — должны быть у вас и разногласия...