Минуло трохи більше місяця з дня 9 травня. І йдеться тут не про «безсмертний полк», а про день Парламентських виборів у Малайзії, внаслідок яких Махатхір бін Мохаммед заступив на посаду прем'єр-міністра. Ця подія лишається малоцікавою не лише для більшості українців (це природно), але й для інтелектуального загалу.
А тим часом йдеться про процеси, які радикально змінюють не лише політику Малайзії. Більше того несподівану перемогу на парламентських виборах очолюваної Махатхіром коаліції можна вважати помітною частиною світового «правого повороту», подібно до тріумфу Дональда Трампа, Брекзиту, чи менш відомого у нас, але не менш важливого, правління Сіндзо Абе в Японії (з останнім у Махатхіра схоже будуть тісні союзницькі відносини).
Варто розпочати з того, що Махатхір, більше відомий в Малайзії як «Тун М» (що можна перекласти як «Вельмишановний М») є на сьогодні найстаршим керівником держави у світі. 10 липня він святкуватиме свій 93 день народження. Його обрання на посаду премєр-міністра вже друге: у 1981-2003 роках він обіймав її як лідер правлячої правоцентристської коаліції Barisan Nasional ("Національний фронт"). Ті роки запам'яталися малайзійцям як час небувалого розквіту і до Махатхіра прислуховувалися як до "патріарха" місцевої політики. Однак його порад не став слухати Наджиб Разак, що став прем'єром у 2009 році:
Критика переросла у відверту опозиційність і у вересні 2016 року Махатхір покинув рідну коаліцію, яка незмінно править Малайзією, та оголосив про створення нової політичної сили: Malaysian United Indigenous Party, Малайзійської Об'єднаної Партії Корінних Громадян. Уже сама назва декларувала пріоритет у відстоюванні інтересів останніх перед "некорінними мешканцями" (переважно йшлося про трудових мігрантів з Індонезії та інших бідних країн регіону) та знеособленими транснаціональними корпораціями. Партія Махатхіра опинилася в тренді європейських і американських "альт-райтів", але, на відміну від них, досвідченому й популярному лідерові ніхто не міг закинути "дешевий популізм" чи "нерозуміння політичних основ".
Незабаром новостворена партія увійшла до коаліції Pakatan Harapan ("Союз надії"). Коаліція опозиційних партій (офіційні назви змінювалися, але партії лишалися тими ж) на той час уже втратила надію в осяжній перспективі прийти до влади. В 2013 році вона навіть отримала на виборах незначну більшість голосів, але особливості виборчої системи знову привели до влади Barisan Nasional: кожен регіон має квоту мандатів, а відтак голос виборця одного регіону може важити як півтора голоси виборця регіону сусіднього; подібний казус, як ми пам'ятаємо, допоміг на виборах у США Джорджеві Бушу-молодшому в 2001 році та Дональду Трампу в 2016. Вибори 2013 року здавалися "стелею" для опозиції: більше виборців вона залучити вже не змогла б, а наявних не вистачало для перемоги. Об'єднання з екс-прем'єром, якого опозиціонери свого часу щиро ненавиділи, стало останнім шансом усунути від влади "вічний" Barisan Nasional.
Махатхір закидав діючому уряду корупцію (на всю країну в цей час прогриміло кілька скандалів навколо прем'єра Разака) та колапс державного управління. На погляд українця ці звинувачення виглядають абсурдом: уряд Разака традиційно оцінювався міжнародним співтовариством як один з найефективніших у світі, економіка продовжувала зростати, а рівень добробуту малайзійців як і раніше високий. Достатньо поглянути на малайзійські міста, щоб у цьому переконатися.
"Стара" столиця Куала Лумпур:
Портове місто Кота Кінабалу (можна порівняти з Одесою):
Але для виборців ситуація виглядала інакше: вони порівнювали з епохою найбільшого піднесення Малайзії, коли навіть думка про нечесність урядовців була неприпустимою, економіка не просто зростала, а стрімко обганяла сусідні, а інтереси держави для уряду були наскільки важливими, що перший прем'єр країни і її фактичний засновник Тунку Абдул Рахман не рахуючись з економічними збитками вигнав зі складу держави Сінгапур аби лише не допустити повзучої "конфедералізації" і міжнаціональних сутичок.
Відтак на виборах Наджиб Разак і його партія програли не Мохаммеду Махатхіру, вони програли власному минулому. І ця поразка завдала ще одного удару адептам ліберального "кінця історії". "Технократичний" уряд Разака — це уряд дружній до транснаціональних корпорацій, уряд відкритих кордонів, уряд "західних цінностей" (за всієї умовності і неоднозначності цього поняття), уряд "кращого майбутнього". "Націоналістичний" уряд Махатхіра — це уряд сильної держави і національної економіки, уряд порядку і дисципліни понад інтереси індивіда, уряд нехтування "прав людини" у їхньому ліберальному розумінні, уряд повернення до "кращого минулого". І хоча повсякденна практика двох прем'єрів навряд чи відрізнятиметься аж надто, тут важливий вектор стратегічного розвитку.
Для України Малайзія важлива як одна з жертв катастрофи МН17 (саме Малайзійським авіалініям належав цей літак і на ньому загинуло 43 малайзійці). Уряд Разака волів не педалювати тему розслідування катастрофи і, вірогідно, Махатхір теж не буде цього робити. Попри загибель своїх громадян, українські події видаються там аж надто далекими. Зміною уряду вочевидь захоче скористатися Російська Федерація: її посол Валерій Єрмолов одним з перших отримав аудієнцію у нового прем'єра.
З точки зору (нерепрезентативного) зрізу громадських настроїв цікаво почитати коментарі під новиною про зустріч на офіційній сторінці Махатхіра у Facebook. Не обійшлося без російських тролів, один з яких (позиціонуючи себе як американського китайця) дублював з методички довжелезні тексти кілька разів різними словами.
Серед захисників позиції "не все так однозначно, тут видно сліди ЦРУ, НАТО і Моссаду" було й кілька людей що виглядають цілком реальними. З іншого боку, їм опонували не менш реальні малайзійці з закликами добитися покарання Росії за злочин. Але і тих, і інших коментарів — десятки, а коментарів під дописом — сотні. І більшість з коментаторів скористалося новиною з російським послом лиш як приводом привітати Махатхіра з перемогою (це було 25 травня і ейфорія ще не вщухла). Тобто для більшості пересічних виборців не важливо з ким це їхній лідер зустрівся, словосполучення "російський посол" не викликає ні негативних, ні позитивних емоцій. Що ж, цим пересічний малайзієць не відрізняється від пересічного німця чи француза.
Повністю "насолодитися" можна тут: https://www.facebook.com/TunDrMahathir/posts/10155...
Українська дипломатія в поствиборчій Малайзії себе особливо не проявила, вочевидь годі чекати тут і на роботу вітчизняних пропагандистів. В той же час пропагандисти російські продовжать працювати навіть на рівні соцмереж і контури їхніх методичок очевидні: за катастрофою МН17 стоїть світовий сіонізм, ЦРУ і злочинна Україна. Така логічна послідовність невипадкова. Махатхір відомий як послідовний критик Держави Ізраїль, має від Тель-Авіва заборону на в'їзд, про це знають його прихильники, а відтак важливо представити Україну маріонеткою "зловісної сіоністської закуліси". Втім в успіх такої пропаганди особливо не віриться. Як складуться українсько-малайзійські стосунки — покаже час. Поки що Махатхір демонструє впевненість і добре здоров'я, його інтерв'ю виказують гострий розум, що не затьмарився від віку. Сьогодні, 11 червня, він кілька годин відвідував крамниці Токіо, де перебуває з візитом.
Відтак його правління — це надовго. А навіть якщо ні, перемога опозиції назавжди змінить малайзійську політику і увійде в історію не лише південно-східної Азії. Урок цієї перемоги полягає у тому, що ті політичні сили, які декларують необхідність спертися на власних громадян і братися до розбудови сильної національної держави (нехтуючи ефемерною "міжнародною спільнотою"), сьогодні перемагають. Цей тренд характерний і для нашого регіону: Віктор Орбан та Ярослав Качинський (як би ми до них не ставилися) саме так і позиціонують свої політичні проекти. Але успіх "нових націоналістів" можливий лише якщо їхні декларації не виглядають для виборця пустопорожнім базіканням.
Для зацікавлених — одне з перших післявиборчих інтерв'ю Махатхіра для індонезійської служби "Голосу Америки" (англійською):
