Pозуміння сучасної ситуації, а серед іншого і релігійно-політичної ситуації, неможливе без розуміння минулого і усвідомлення паралелей з ним. І так, попри всі декларації про відокремлення церкви від держави, релігійна (в українському випадку православна) політика є і буде важливим фактором суспільного життя.
1917 рік для Православної Російської Церкви (такою була її загальновживана назва до 1943) був не менш революційним, ніж для держави. «Бігли на дзвіницю, били в дзвони, гукали: – Хай живе революція!.. Попи виголошували свободолюбиві проповіді, виклинали кровопійців-царів. Ченці стали революціонерами,» – писав Улас Самчук у романі «Марія». Очікування невідворотних змін охопило православних вірян і священнослужителів не лише на українських землях, але і в Росії. Відповіддю на ці очікування мав стати скликаний наприкінці 1917 Всеросійський Помісний Собор. Але його головним результатом було відновлення скасованого Петром І патріаршества та обрання патріархом Тихона Бєллавіна. Не всім це рішення видавалося достатнім.
Занепад православної церкви перед революцією видавався багатьом очевидним, а просвітницька діяльність відданих своїй справі священнослужителів не змогла врятувати ситуації. Церква потребувала нагальних реформ, що мали б перетворити її з державного офіціозу у справді народну церкву сповнену євангельського духу.
Не отримавши підтримки Собору і нового патріарха прихильники церковного оновлення, яких опоненти зневажливо прозвали «обновленцями», вирішили самоорганізуватися. Так виник рух «Жива Церква», у середині 1922 його представництва з'являються і в Україні.
В українській провінції рядові священики й прості віряни вагалися: до кого їм себе віднести, кого підтримати? В Херсоні прихильність до реформаторів задекларувала громада церкви на честь святого Миколая Мирлікійського. Цікаво, що певний час церковна громада вагалася – підтримати загальноросійську «Живу Церкву» чи приєднатися до українських православних реформаторів, які від 1921 мали вже власну церковну організацію (Українську Автокефальну Православну Церкву). Врешті вибір було зроблено на користь російських «обновленців» і громада лишилася вірною їм і надалі. Причиною цього була в першу чергу міцно вкорінена думка, що дії московської церковної влади є безумовно законними, а не схвалені нею місцеві національні ініціативи – ні.
Певний час «Жива Церква» отримувала підтримку органів радянської влади, оскільки виступила не лише з суто реформаторською програмою, а й з декларацією про підтримку більшовиків. В таких умовах їй легко вдалося перехопити контроль над православною церквою і зосередити владу в руках власного Вищого Церковного Управління.
В квітні 1923 «обновленці» скликали ІІ Всеросійський Помісний Собор, на якому нарешті дійшли згоди щодо програми подальших реформ: скасування інституту патріарха, безумовна підтримка радянської влади, перехід на григоріанський («католицький") календар, запровадження одруженого єпископату, визнання других шлюбів духовенства, формування Вищої Церковної Ради як органу управління церквою (яку перейменували в Православну Церкву в СРСР).
Законність і легітимність (канонічність) реформ та влади Вищого Церковного Управління визнав патріарх Константинопольський Мелетій Метаксакіс, але не патріарх Московський Тихон Бєллавін. Вірні йому священнослужителі й миряни продовжували вважати себе належними до окремої – "патріаршої" – ПРЦ.
За своїм характером "обновленський" рух (і навіть його національні підрозділи) лишався питомо російським. ІІ Помісний Собор проголосив надання українським "обновленцям" автокефалії – вона отримала неформальну назву Української Синодальної Церкви. Але робилося це лиш для успішнішої конкуренції з УАПЦ в Україні. Один з лідерів обновленців чесно сказав: "Автокефалия Украинской Церкви имеет исключительно внешний, формальный, административный характер".
Ці слова легко підтвердити історією злету одного з провідників південноукраїнського "обновленства" Костянтина Спаського. Блискучий випускник Петербурзької духовної академії, кандидат богослов'я, інспектор Одеської духовної семінарії – до 1917 він досяг вершини своєї церковної кар'єри (адже як не-чернець не міг претендувати на єпископство). Після реформ ІІ Помісного Собору перед 60-річним Спаським відкриваються нові перспективи. Він висвячується на єпископа, а потім московське церковне керівництво переводить його з місця на місце "не помічаючи" кордону між радянськими республіками:
1923-1924: єпископ Миколаївський (УСРР);
1924-1925: архиєпископ Курський (РСФРР);
1925-1927: митрополит Ростовський і Північнокавказький (РСФРР);
1927: митрополит В'ятський (РСФРР);
1927-1928: митрополит Сталінградський (РСФРР);
1928-1935: митрополит Одеський (УСРР).
В 1924, коли Костянтин Спаський був єпископом Миколаївським, Синодальна Церква переживала свій нетривалий розквіт: в Україні налічувалося 2 200 громад.
Не лише декларована незалежність Української Синодальної Церкви не була втілена в життя. Така ж ситуація була й в царині українізації богослужіння – в більшості громад продовжували правити його церковнослов'янською. "Під ударами з різних боків реформаторське крило остаточно поступилося охоронному," – з гіркотою констатував очевидець. Не важко помітити, що та ж "неканонічна" УАПЦ повністю виконала (а в чомусь і перевершила) реформаторську програму "обновленців", але не зганьбилася відвертим плазуванням перед більшовицькою владою (хоча й намагалася виглядати в її очах лояльною).
Так настала втрата довіри до "обновленців": консерватори зневажали їх за декларації реформ, переконані реформатори – за невиконання цих декларацій, а всі разом – за відверту співпрацю з каральними органами. З початком "безбожної п'ятирічки" (1932-1937) "обновленці" втратили будь-які симпатії і з боку влади. Розпочалися масові арешти і розгром організаційних структур – найбільшого розмаху вони досягли в 1937.
В цей час митрополит Одеський Костянтин Спаський втрачає свою посаду й переїздить до Херсона – і очолює громаду Свято-Миколаївської церкви, яка колись першою в місті приєдналася до "обновленців". Церква уже перебувала під пильним поглядом компетентних товаришів – у 1930 з неї зняли дзвони, а в 1937 настав і час остаточно ліквідувати "контрреволюційне кубло". Доля 74-річного Спаського – одного з провідних українських "обновленців" – була вирішена: десять років таборів, а за кілька місяців – перегляд справи і страта. З різницею в кілька місяців стратили й митрополита Одеського Кирила Квашенка (1879-1937), і єпископа Миколаївського та Херсонського Амвросія Нагорського (1865-1937). Останні громади Української Синодальної Церкви влада ліквідувала на початку 1941.
Не вціліли й центральні структури "обновленців" в Росії. В 1943 Сталін згадав про залишки "патріаршої" ПРЦ і вирішив спертися на них в своїй релігійній політиці. Так постав "червоний" Московський Патріархат з новою назвою («Православная Российская Церковь" стала "Русской Православной Церковью"). У плазуванні перед владою очільники нової структури невдовзі перевершили найодіозніших "обновленців", а відтак потреба в останніх відпала. В 1946 усі їхні громади увійшли до складу РПЦ.
Ігри в церковні реформи і визнану Москвою "канонічну" автокефалію завершилися. І почалися знову в наш час.
