23 січня 1854 року на вірність султанському трону урочисто заприсягнуло створене в умовах війни з Росією Османське козацьке військо. Здавалося б, ця назва є прикладом того, що дотепники називають «взаємовиключними параграфами», але водночас це приклад того, на які неймовірні союзи варто йти заради перемоги над ворогом.

Традиційний образ козака – це православний воїн на шляху боротьби з бусурманами. Але вже в перші сторіччя козацтва цей образ був далеким від дійсності – Богдан Хмельницький шукав союзу з кримським ханом, Петро Дорошенко присягнув на вірність османському султану. Врешті, після знищення останньої Січі, частина козаків знайшла прихисток на султанських землях за Дунаєм.

Саме їхні нащадки та нові емігранти з підросійської України створили останній у ХІХ сторіччі український військовий підрозділ – Османське козацьке військо (відоме також як «Корпус османських козаків», а російські історики зі зрозумілих причин воліють називати його «Слов'янським легіоном»).

5a1d3a9a2beac.jpg

На чолі війська з титулом мірміран-паші (генерала армії) став Михайло Чайковський (1804-1886), котрий на теренах Османської імперії послуговувався псевдо «Мехмед Садик» (найчастіше його називали просто «Садик-паша», а підлеглі воліли також використовувати замість звання «мірміран-паша» більш звичне – «кошовий отаман»).

Уродженець Житомирщини, представник давнього польського шляхетського роду за лінією батька і нащадок гетьмана Івана Брюховецького за лінією матері, він провів своє дитинство в маєтку діда Михайла Гленбоцького – батько помер ще коли Михайло був немовлям, а мати, «одна з найкрасивіших жінок України, розумна, багата, не схотіла укладати новий шлюб, хоча її руки прагнуло багато. Вона хотіла виростити з єдиного сина справжнього козака. З волі діда, мене зодягли по-козацьки, на голову наділи козацьку шапку з пером чаплі, як у давніх гетьманів українських». Свого онука дідусь вчив і історії роду: «Коли Мазепа наварив пива, Гленбоцькі пили його до дна... То були Гленбоцькі, а не хто інший!». Михайло згадував, що дід перед смертю промовив до нього: «Ні на кого не сподівайся, лише на Бога й на себе, а Бог тебе не залишить!». Цій науці Михайло не зрадив ні під час подальшого навчання, ні коли успадкував великі дідові маєтки після смерті його сина.

Коли 29 листопада 1830 спалахнуло Варшавське повстання, російська адміністрація посилила пильність і помітила підозрілу активність також і на Волині. До маєтку Чайковського прибули жандарми з інструкцією викликати поміщика в Житомир. Коли звістка про це розійшлась довколишніми селами, натовп селян спробував упіймати й повісити офіцера і жандармів тож ті заледве врятувалися втечею – Чайковський мав серед селян велику популярність. Після відкритої непокори владі він не мав іншого вибору, окрім відкрито стати до лав польської повстанської армії: 15 травня 1831 Чайковський покинув маєток, залишивши селянам дарчі документи на свої землі.

До поразки повстання Чайковський бився в лавах польської армії, а наприкінці жовтня 1831 разом з її залишками перейшов кордон Австрійської імперії. «У них не було єдності, не було певної мети, не було короля, а Річ Посполита гуляла й прогуляла останню копійку, свою добру славу і свою святу справу,» – писав він згодом про своїх польських соратників. На еміграції Чайковський потрапив до Парижа, а звідти, на прохання одного з лідерів польських емігрантів Адама Чарторийського, вирушив з дипломатичною місією до Стамбула. Саме в столиці Османської імперії він нарешті став самостійною політичною фігурою.

В Стамбулі Чайковський добився довіри османського уряду та особисто султана Абдул-Меджида, а невдовзі прийняв і османське підданство. Чайковський прагнув сформувати в лавах османської армії козацькі загони. Спочатку це були невеликі підрозділи, але справа зрушила з місця в червні 1853, після початку чергової російсько-османської війни.

До кінця 1853 року до формованих «Садик-пашею» полків зголосилося більше тисячі добровольців: це були не тільки українці (переважно нащадки задунайських козаків), але й польські емігранти і навіть болгари, вірмени та серби – як християни вони не підлягали призову до османської армії, але загальноосманський патріотизм і острах російського завоювання штовхав їх до лав єдиного християнського добровольчого підрозділу. Серед офіцерів війська значився й «поручник-єврей Горнштейн, уродженець Бердичева, був „великий ліберал“, який ненавидів поляків і мріяв про відновлення малоросійського гетьманства».

Фінансування війська частково взяли на себе османські союзники – Велика Британія і Франція. Озброєння також надали ці країни (частину козакам подарували від імені імператора французів Наполеона ІІІ). Для піднесення бойового духу султан надіслав козакам старий прапор Петра Дорошенка, що зберігся в запасниках Константинопольського патріархату.

5a1d41005b36e.jpg

В січні 1854, одразу після присяги, козацький корпус виступив до Шумена, а звідти – до обложеної російськими військами Сілістрії. Кілька місяців – доки тривала облога міста росіянами – козаки відповідали за забезпечення гарнізону Сілістрії провізією, обходячи російські позиції.

Після відступу російської армії на протилежний бік Дунаю, козаки наступали в авангарді головних сил османської армії на чолі з Михайлом Латасом ("Омер-пашею"). Вони першими увійшли в залишений росіянами без бою Бухарест (15 днів Чайковський виконував обов'язки військового коменданта міста). Продовжуючи наступ, козаки вийшли безпосередньо на кордон Російської імперії на річці Прут і готувалися до прориву через Бесарабію на українські землі.

Вочевидь Михайло Чайковський планував вступити на Україну на чолі свого підрозділу, що, на його думку, могло спричинити більш-менш масове антиросійське повстання. Теоретично такий виступ був можливий, більше того, через рік, в 1855, він почався сам собою і увійшов в історію як "Київська козаччина". Разом з тим такий рух навряд чи міг перерости в успішне повстання навіть за умови прямої підтримки османського експедиційного корпусу. "Київська козаччина" вилилася в безсистемні виступи проти місцевої адміністрації, але при цьому "протестуючі" апелювали до російського імператора і не наважилися на справжній збройний опір, а відтак цей рух було швидко придушено.

В будь-якому разі Чайковський не мав шансів втілити свої плани – в конфлікт Російської та Османської імперії втрутилася Австрійська, яка ультимативно зажадала припинення бойових дій на Дунаї та розміщення між сторонами конфлікту своїх "миротворців".

Вся османська армія відступила на власну територію і хоча війна, що отримала назву "Східної", продовжувалася зі ще більшим розмахом – на бік Стамбула стали Париж і Лондон, а об'єднана армія союзників завдала Росії поразки в Кримській кампанії, основні сили османських козаків в боях участі більше не брали.

Після війни, що закінчилась в 1856, "османські козаки" стали регулярним армійським полком і брали участь в ряді операцій османських військ на Балканах. Втім, в ці роки османська армія почала змінюватися і перетворюватися з імперської в національну турецьку. Це передбачало й перехід усіх армійських підрозділів на османську мову та їхнє переважне комплектування турецькими військовими. До того ж проти Чайковського інтригувала частина його власних офіцерів-поляків, обурених відмовою командира бодай якось підтримати польське повстання 1863 року (на своєму власному досвіді він глибоко розчарувався в спроможності тогочасного польського національно-визвольного руху). Відтак у 1869 "Садик-паша" і більша частина офіцерського корпусу його війська вийшла у відставку. Менш ніж через десять років зник і сам цей підрозділ.

На початку Східної війни на Османське козацьке військо покладалися великі надії, але їм не судилося втілитися – та й наврядчи це було можливо за тогочасних політичних умов. Важливіше інше – в його лавах зберегли українську військову традицію, спрямовану своїм вістрям на боротьбу з Російською імперією. Через півстоліття цю традицію продовжить легіон Українських січових стрільців.

5a1d3ab9e4011.jpg