“ДРУЖБА, ВІРА І ГІДНІСТЬ” – таким девізом починається напис на єдиному пам’ятнику в його честь, спорудженому в далекому Перу. Сам цей пам’ятник встановили лише в 2016 р., через сто шістдесят дев’ять років після його смерті –надто довго це ім’я було забутим, час від часу виринаючи в цілком протилежних контекстах. “Русский патриот и демократ” перетворювався в славетного польського воїна і в цих уривчастих згадках губилася справжня доля подолянина Михайла Скибицького (1793-1847 рр.).

Народився він у шляхетській родині в селі Корчівка (зараз це Красилівський район Хмельницької області). Юнак навчався в Петербурзі, де закінчив Інститут Корпусу інженерів шляхів сполучення та отримав звання інженера 3-го класу. Тоді ж він успадкував від батька невеликий маєток в селі Веселий Кут на Київщині. Перед молодим шляхтичем відкривалася чудова перспектива – шляхетне походження, скромний (але постійний) прибуток від маєтку та добра освіта дозволяли йому зробити стрімку кар’єру в бюрократичному апараті Російської імперії. Але не кожен був готовий обрати служіння “великоросійській” ідеї заради матеріальної вигоди.

На початку 1820-х років у Європі після Наполеонівських війн запанувала тиша. Континент розділили між собою імперії, ненависть до яких дедалі більше ширилася серед бездержавних націй. Втім молоді покоління, які прагнули боротьби за національне визволення своїх народів, не бачили реальної можливості перемогти у такій боротьбі. Їхні погляди все частіше зверталися за океан, де іспанські колонії Південної Америки вже більше десятиліття вели війну за свою незалежність. Найбільшої слави здобула в цій війні проголошена повстанцями Колумбійська Республіка та її армія, очолювана “Визволителем” Симоном Боліваром.

В 1823 р. тридцятирічний Михайло Скибицький звернувся до петербурзького генерал-губернатора Милорадовича з проханням про отримання паспорту для подорожі у Швецію. В канцелярії Милорадовича цей документ без проблем виписали і в січні 1824 р. Скибицький потрапив до Стокгольма.

Але це був лише початок запланованої ним подорожі. Звідти він вирушає до Лондона – щоб сісти на корабель до Америки. Лише в жовтні того року, через десять місяців після перетину російського кордону, Михайло прибув до Колумбійської Республіки, що контролювала землі сучасних Колумбії, Венесуели, Еквадору й Панами (на карті позначена синім кольором, а Іспанія та решта її бунтівних колоній – червоним).


Потік європейських добровольців був великим, тож ніхто не здивувався появі ще одного. Як інженер за освітою Михайло мав право на офіцерське звання і йому одразу присвоїли чин лейтенанта інженерних військ. Коли дійшло до оформлення офіційних документів він взяв псевдо та іспанізував своє ім’я. Так пан Михайло Скибицький став доном Мігелем Ролою (Miguel Rola). Колумбійська армія, до якої він щойно приєднався, вже виступала в похід – на Перу, останню цитадель Іспанської корони на Південноамериканському континенті.

Напередодні приєднання Михайла Скибицького до армії Болівара війська “Визволителя” вже розбили іспанську королівську армію біля Хуніна. Але головні сили іспанців на чолі з віце-королем Перу Хосе де ла Серною зберегли боєздатнівсть.

Вирішальна битва відбулася 9 грудня в долині Аякучо. В цьому бою Михайло Скибицький відзначився мужністю й наступного року отримав, разом з іншими видатними воїнами цієї кампанії, з рук Болівара медаль “Бюст Визволителя”. Внаслідок перемоги колумбійців Симон Болівар був проголошений президентом не лише Колумбії, але й Перу і Болівії (колишнього “Верхнього Перу”, перейменованого на його честь). Здавалося на Південноамериканському континенті постає нова могутня держава.

Після поразки іспанців і остаточного визволення Перу Колумбійська армія повернулася додому. Віднині це мав бути дім і “Мігеля Роли”. 9 вересня 1825 р. в Боготі його офіційно зарахували на постійну службу в лави Колумбійської армії, офіцерський патент підписав особисто віце-президент Колумбійської Республіки Франциско Сантандер.

Але за час відсутності Болівара заснована ним Колумбійська Республіка опинилася на межі розпаду. Між прихильниками єдиної держави і представниками провінцій, що воліли бачити свої землі незалежними, ось-ось могла спалахнути війна. Найбільше прагнули незалежності Департаменти Еквадор та Венесуела – на чолі останньої стояв уславлений генерал Хосе Антоніо Паес. Кілька разів він готувався відкрито виступити проти влади Болівара зі зброєю в руках і лише поступки та дипломатичний хист “Визволителя” зберегли єдність держави. Не встояв і союз Колумбії, Перу й Болівії. В 1828 р. останні дві позбавили Болівара титулу довічного президента. Змову проти нього готував навіть найближчий товариш – віце-президент Сантандер.

Офіцер невисокого рангу міг би й не цікавитися перипетіями внутрішньої боротьби в Колумбійській Республіці, але в ці роки кар’єра “Мігеля Роли” пішла вгору. В 1826 р. він став капітаном, а наступного року – майором (іспанською – comandante). В ці роки Михайло волів зберігати вірність єдиній Колумбійській Республіці, за яку воював під Аякучо, але не міг не бачити її занепаду.

4 травня 1830 р. змучений політичною боротьбою Болівар подав у відставку з посади президента, а вже за два дні Хосе Антоніо Паес проголосив незалежність Венесуели (себе ж – її президентом). Доки був живий Болівар – жили й надії на можливість відновлення єдиної держави, але 17 грудня “Визволитель” помер. Розпад Колумбії став доконаним фактом.

Ще на початку 1830 р. Михайло Скибицький отримав звання підполковника і нову посаду – керівника сектору артилерійської та інженерної справи Управління військово-морського флоту Колумбійської Республіки. Оскільки його штаб базувався в Маракайбо, Скибицький після розпаду Республіки став на бік венесуельського президента Паеса, владу якого визнало місто.

Венесуельській армії Михайло служив ще рік, але невдовзі вирішив завершити військову кар’єру. 29 серпня 1831 р. він офіційно вийшов у відставку. Його думки все частіше звертаються до далекої Вітчизни. Михайло Скибицький вирішив повернутися до Європи.

Перший президент Венесуели Хосе Антоніо Паес уславився в роки війни за незалежність Колумбії під командуванням Болівара, але всі добре пам’ятали й інші його “заслуги”. На початку війни Паес бився за іспанців і лише усвідомивши крах їхньої справи перейшов на бік повстанської армії. Вже в лавах останньої він уславився жорстокістю й лютістю. Повоєнні роки політичної боротьби зміцнили його популярність, але Паес розумів, що в очах європейських лідерів він ніколи не буде рівним Болівару. Заради утвердження влади президент мав зробити своє ім’я легендарним – і тому одразу погодився дати аудієнсію відставному підполковникові Мігелеві Ролі. Він чув, що той був свого часу одним з європейських добровольців, обізнаним зі справами Старого Світу, але найголовніше – його одразу ж захопила запропонована відвідувачем ідея: написати й видати в Парижі першу біографію.

Тепер він уже не бачить потреби приховувати своє справжнє ім’я. Для поїздки в Європу Михайло отримав від британського посла в Каракасі документ, що засвідчував його особу та право носити військовий мундир Венесуельської армії та підписуватися званням підполковника. З цими документами та рукописом життєпису президента Паеса Скибицький вирушає до Європи.

Але в Парижі видати життєпис Паеса не вдалося. Погіршилося й здоров'я Михайла, підірване екваторіальним колумбійським кліматом. Навіть попри те, що паризькі кола політичних емігрантів з Російської імперії вітали його як героя, змучений хворобою Скибицький все частіше замислюється над поверненням до підросійської України. Влітку 1835 р. він звертається до російського посольства з проханням про паспорт для приїзду до Києва – і, на здивування, отримує цей документ.

Однак у прикордонному Радивилові (він їхав через галицькі землі Австрійської імперії) Михайла Скибицького очікували люди київського військового губернатора Олександра Гур’єва. Той напередодні отримав лист від самого імператора Миколи І, в якому правитель, чудово обізнаний про паризькі емігрантські справи, просив достеменно з’ясувати – чи дійсно Скибицький був учасником повстанської війни в Америці, а якщо це підтвердиться — передати справу керівникові імператорської жандармерії Олександрові Бенкендорфу.

Гур’єву не довелося довго клопотатися над з’ясуванням справи – всі докази своєї вини Михайло Скибицький привіз з собою. Офіцерські патенти, мундир підполковника Венесуельської армії, книги й газети іспанською мовою, сповнені “огидною революційною пропагандою”. Для Бенкендорфа стало зрозумілим – йдеться про небезпечного революціонера. У листі до Гур’єва від 21 січня 1836 р. він просить провести формальний допит Скибицького, а після того вислати його у В’ятку. На допиті Михайло підтвердив що він є тим самим Мігелем Ролою, але сподівався на коректне ставлення до себе як повноважний представник венесуельського президента.

Втім, офіційний статус не врятував Скибицького від заслання. 6 лютого 1836 р. губернатор Гур’єв підписав наказ про його заслання до В’ятки “під строгий нагляд”. Там, у місті де свого часу помер в засланні гетьман Петро Дорошенко, йому судилося прожити наступні десять років.

У засланні здоров’я Скибицького знову погіршилося. Після тривалих клопотань він добився права повернутися в Україну – у спадковий маєток Веселий Кут на Київщині. Там він мав доживати віку під наглядом поліції.

Однак, крім дійсного погіршення здоров’я, Михайло прагнув повернутися додому ще й з іншою метою. Він не зламався в засланні і знову мріяв про волю і боротьбу – для цього достатньо було лиш перетнути межі імперії. За слушної нагоди Скибицький залишає Веселий Кут і їде на Захід, але імперські жандарми виявилися кмітливішими, ніж він думав. Михайла заарештували й розмістили у Житомирській в’язниці.

Одного весняного ранку 1847 р. охоронці побачили, що їхній в’язень не прокинувся. Так, в останньому пориві до волі, обірвалося життя Михайла Скибицького. Йому лишалося кілька місяців до свого 54 дня народження.

Кілька років тому венесуельські та перуанські історики почали збирати документи про життя “Мігеля Роли”. Багато з них втрачено назавжди в російських архівах, серед тих текстів – і біографія Хосе Антоніо Паеса. Але в тих же російських архівах лежить досі капітанський патент Скибицького з автографом самого Болівара “Republica de Colombia. Simon Bolivar, libertador, Presidente de la Republica, etc.”. Це один з чотирьох автографів “Визволителя” в сучасній Росії. Лише один цей документ робить Михайла Скибицького помітною постаттю для дослідників визвольної боротьби народів Південної Америки.

В 2016 р. мерія міста Аякучо ініціювала встановлення пам’ятника на честь одного зі звитяжців славетної битви в однойменній долині. Спадок Михайла Скибицького довго ділили поміж собою Росія та Польща, але в наші дні його постать і вдома, і на Південноамериканському континенті сприймається як належна саме до української історії. Тому монумент споруджували з українською символікою, а на відкриття запросили посла України в Республіці Перу.


Коментарі доступні тільки зареєстрованим користувачам

вхід / реєстрація